/Files/images/Ярова М.П..jpg Марія Пантеліївна Ярова народилася 4 серпня 1937 року у м. Гола Пристань Херсонської області.
Закінчила Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, факультет журналістики. Член Національної спілки журналістів України. Крім університетської освіти має медичну.
Протягом багатьох років друкувалася на сторінках газети «Заповіти Леніна» (нині – «Голопристанський вісник»). Нагороджена дипломом «Почесний громадянин міста».
20 років своєї трудової діяльності присвятила бібліотечній справі, перебуваючи на посаді директора Голопристанської централізованої бібліотечної системи . В її письменницькому доробку значна кількість творів історичної тематики, художні нариси, повісті, оповідання для дітей та дорослих.
Своєю творчістю письменниця стверджує думку про те, що немає майбутнього той, хто не знає свого минулого.

Список літератури:

  1. Каменская С.В., Яровая М.П. Голая Пристань: Краткий очерк, 1995.- 29с.
  2. Ярова М.П. Стрічка любові.- Гола Пристань: «Літера», 1996.- 125с.
  3. Ярова М.П. Мов водяні мережива.
  4. Ярова М.П. Логограма.- Херсон.- 35с.
  5. Ярова М.П. Плач серед ночі.- Херсон, 1999.- 30с.
  6. Ярова М.П. Пролежні.- Гола Пристань, 2000.- 45с.
  7. Ярова М.П. Під зорею святого Георгія: Повість.- Херсон: «Скіфи», 2002.- 210с.: іл.
  8. Ярова М.П. Бритік О.А. На бистрині життя: Документальна повість.- Херсон: «Титан», 2003.- 183с.: іл.
  9. Ярова М.П. Гади на водопої: Нариси.- Херсон: «Айлант», 2004.- 71с.: іл.
  10. Ярова М.П. Не мій гріх: Нариси.- Херсон: «Айлант», 2005.- 62с.
  11. Ярова М.П. Буба: Вірші, оповідання, казки.- Херсон: «Айлант», 2006.- 144с., іл.
  12. Ярова М.П.Три пам’яті: Оповідання, нариси.- Херсон: «Айлант», 2007.- 175с.
  13. Ярова М.П. Зламаний Хрест: Повість.- Херсон: «Айлант», 2008.- 227с.
  14. Ярова М.П. Рядові історії: Збірка історичних оповідань з життя Голопристанщини.- Херсон: "Айлант», 2009.- 101с.: іл.
  15. Ярова М.П. Сіль рідної землі: Повість.- Херсон: «Айлант», 2010.- 112с.: іл.
  16. Ярова М.П. Відпале гілля: Роман.- К.- Херсон: «Просвіта», 2010.- 174с.
  17. Ярова М.П. Зозуля з інтернату: Повісті, оповідання.- К.- Херсон: «Просвіта», 2010.- 95с.
  18. Ярова М.П. Мадам із Броварів: Оповідання.- К.- Херсон: «Просвіта», 2011.- 78с.
  19. Ярова М.П. З-під пилу віків:Роман.- Київ-Херсон:"Просвіта" , 2011.-188с.
  20. Ярова М.П. На долонях Всесвіту.- К.- Херсон: "Просвіта", 2012.- 100с.
  21. Ярова М.П. На тому березі.- К.- Херсон: "Просвіта", 2012.-120с.
  22. Ярова М.П. Подароване обличчя.- К.- Херсон: "Просвіта", 2013.- 104с.
  23. Ярова М.П. Сходження.- Г.П: "Літера", 2013.- 24с.
  24. Ярова М.П. Приходьте в понеділок.- К.- Херсон: "Просвіта", 2013.- 72с.
  25. Ярова М.П. Знайдена флешка.- К.- Херсон: "Просвіта", 2014.- 104с.
ГАДИ НА ВОДОПОЇ
Цикл нарисів про репресованих та реабілітованих жителів Голопристанського району Херсонської области.
Частина І

ТАВРОВАНІ ГАНЬБОЮ...

Необходимо разрушать
почтение к убийцам...
Б.Брехт.

Жителька Голої Пристані Фаїна Гнатівна Старчеус (дівоче прізвище) мала унікальну фотографію, яку зуміла зберегти незважаючи на всілякі викрутаси історії. Знімок нікому не показували. Роки то шаленіли від пограбувань, розправ, то викидали на поверхню як не голодомор, так війну. Все це переживалося, перемелювалося. Фото, як пам‘ять про рід, залишалося незмінним. На ньому зображені Фаїна на руках у мами поруч з татом, дядьком, дідусем і бабусею, братиками, рідними сестрами батька. 1915 року родина дружно зібралася, щоб назавжди закарбувати на плівці власні зображення.
Батьки Фаїни - Гнат і Віра Старчеуси - глибоко віруючі люди, фермери-одноосібники. Дві Гнатові сестри - Олена та Марія - черниці, брат Афанасій Мусійович - архієрей.
З 1933 року всі домашні втратили спокій. Лихо почалося з Афанасія.
На той час громили, грабували храми. Священик Афанасій з Херсона заховав церковні цінності, відмовився віддати їх державі, сподіваючись, що чорна хмара колись мине собор, в якому правив, чим розгнівив конфіскаторів. Тоді, в 33-му, його в сутані забрав "воронок", потім етапом разом з іншими погнали до Одеси. Ні Дніпро, ні Чорне море більше про монаха нічого не чули. Відомості зникли в глибинах вод.
Владна структура мала поінформованість про кожного, тож зайнялася ріднею. Від дня ув‘язнення "ворога народу" терзали всіх по черзі. Добралися до сестри Олени Мусіївни, посадили у в‘язницю, випустили напередодні війни. Марії Мусіївні пощастило уникнути арешту. Сувора, небалакуча, вона мала православну посаду ігумені в одному з монастирів України.
Гната з сім‘єю вислали до іншого району. Невдовзі він помер, за ним, після домашніх стресів, відійшла також дружина.
Ставши дорослою, донька Фаїна Гнатівна не могла спокійно існувати через всілякі підозри, що негативно позначалися вже й на її сім‘ї.
Іншу дочку - Єлизавету Гнатівну - не дала згноїти в якомусь із зловісних таборів , як не безглуздо це звучить, війна. Мало кому відомо, як важко знімати з себе тавро. Ліза здерла його з себе ледь не з шкірою. Її беззавітна праця, хоробрість слугували мов би заліком за любов до Батьківщини, в якій вона ніколи не зневірювалась. Офіцер медичної служби з гідністю витримала всю війну. Прибалтійський, Український, Ленінградський, Білоруський фронти - таким став шлях медсестри разом з ними.
Після звільнення Данцигу, Гдині, Варшави армія перейшла кордон фашистської Німеччини, досягла Берліна. Бійці штурмували рейхстаг. Відбулася зустріч з союзниками. Різномовні люди в єдиному пориві ділили радість перемоги, обнімалися, плакали...
Після перемоги над ворогом повернулася Єлизавета Гнатівна в Херсон. Інваліди Херсонщини, в тому числі Голопристанського району, пам‘ятають мудру, щедру на душевне тепло медсестру. Вона 36 років підряд працювала в обласному госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни від загального стажу понад 50 років. На свята Єлизавета Гнатівна Старчеус-Переяслова, маючи нагороди - ордени Вітчизняної війни І ступеню ,Червоної зірки, медалі "За бойові заслуги", "За перемогу над Німеччиною" та багато інших ,- ходила в гості до учнів Херсонської школи №7. Вони були її шефами аж до самісінької кончини в 1995 році.
Лейтенант Старчеус, крім сміливості на війні, здійснила мирний подвиг, працюючи в ім‘я існування нещасних калік, понівечених воєнною дійсністю. Вона залишилася в пам‘яті всіх, хто її знав, зразком високого служіння власному народу. Про це не забувають і в школі №7 міста Херсона, зберігаючи в своєму музеї документи про її життєвий шлях.
Час розставив все на свої місця. На поприщі санітарки в санаторії "Гопри" закінчила трудову діяльність Фаїна Гнатівна, залишивши дочці Євгенії знімок та розповідь про минулі події в чесній, порядній родині. Головних свідків незбагненної трагедії не стало. В іншій сім‘ї вони ще є, а саме - з роду Сили Олексійовича Титова.
СМЕРТНИКИ

Серед дванадцяти його дітей особливо ніхто не виділявся, всі - розумні, здібні. Але в батька не вистачало снаги, щоб дати їм пристойну освіту. Піднявся на вищу щаблину завдяки наполегливості Устим. Після закінчення Голопристанської морехідки оволодів багатьма навичками, необхідними для роботи на кораблях. Плавав. Підготувався, здав екзамени до Транспортної академії, успішно закінчив її. Працював начальником Маріупольського порту, згодом - начальником Ленінградського.
Чийся розчерк пера без підпису - і Устима Силовича в 1937 році знищено як непотріб. Дружина десятиліттями добивалася правди, однак та заснула. Жінка просила назвати місце поховання, бодай поставити хоч пам‘ятний знак. Вже маючи на руках документи про реабілітацію, зверталася в різні інстанції. Останній раз чиновник з відповідної канцелярії не витримав:
- Какой памятник? Пусть его поставит тот, кто расстрелял. Поезд ушел, не догнать его!
Може, він не знав, може, не хотів знати, що рух потягів з жертвами в ті далекі роки майже не припинявся, що один із них у 1938 році продовжував мляво рухатися в невідомому для пасажирів напрямку. Проминув Водопій у Миколаївській області, злегка призупинився. Не встигли колеса пригальмувати, як вагони оточили сірі постаті зі зброєю в руках, з собаками на ремінцях. Той, хто мав змогу щось побачити через щілини у вагоні, вжахнувся. Здавалося, там, унизу, кубляться гади, зібрані з усіх усюд. Видовище довго супроводжувало невільників. Вони не знали - це тільки початок...
Яків Коваленко, дядько в літах, мовчав, не вступав у розмови, не жалівся, ні до кого не звертався. Його діймала болюча образа за безглузде становище, несправедливість. Аж до Біломор - Балтійського каналу не зронив жодного слова. На місці, коли виганяли усіх зі смердючого тимчасового пристановища, обізвався до сердег:
- Мабуть, гади й на цьому водопої ще не напилися крові. Он їх скільки!..
Тюремний, хоча й невеликий, стаж він уже мав за те, що отримав вищу юридичну освіту до революції, працював у банківській системі Олешок. 1927 року йому "пришили"політичне звинувачення, 1933 року випустили за недостатністю доказів. Херсонська в’язниця хоч і не гостинна, проте в ріднім краю. Звідси відбув колишній в‘язень в Карагодинську комуну до дітей. Став працювати городником.
Трапилося так, що одна впливова тогочасна група поцупила безтарку пшениці. Якова Васильовича примусили зробити ревізію:
- Замажеш - поділимося, сам живи і другим давай!
Однак Коваленко не хотів розуміти їхньої моралі. За те, що упіймав злодіїв за руку, заплатив дорогою ціною: настрочений на нього донос миттю зробив брудну справу...
Ось і 1941 рік. Після нього через багато років сім‘я отримає повідомлення про те, що Я.В.Коваленко 22 червня 1941 року помер від "розриву" серця. Від якого саме - не уточнили. Син Іван Якович листа не бачив, не читав. Він воюва.
Навіть після війни від нього не мали ніяких звісток. Багаторічні пошуки дали змогу отримати таку відповідь:
"Центральний ордена Червоної Зірки Архів Міністерства Оборони СРСР. 3 березня 1992 р., № 9/65726.
Коваленко Іван Якович, стрілок 260 гв. с.п., рядовий 1912 року народження, уродженець Херсонської області, Цюрупинський район, перебуваючи на фронті Великої Вітчизняної війни, загинув у березні 1944 року. Похований у м. Миколаєві Миколаївської області.

Підстава: ЦАМО, донесення №45399 с 1946 р."
Його родич, до того ж товариш по службі, Павло Соколов повідомив, що був свідком загибелі Івана Яковича в березні 1944 року. Син змив тавро, незаслужено почеплене на рід, власною кров‘ю під Миколаєвом, який зіграв смертельну мелодію його батькові...
Жила заплямованою донька Я.В.Коваленка. Працювала в колгоспі. У 50-і роки краще за інших збирала бавовну - вирощували тоді в Голопристанському районі. Підготували необхідні документи на Раїсу Яківну, хотіли представити до високої нагороди. Проте... вручили іншій, бо в цієї - батько "ворог народу".
Хоча й запізно, справедливість все ж взяла верх.
25 жовтня 1989 р., №136700, прокуратура Херсонської області надіслала знеславленій дочці довідку:
"Сообщаю, что в соответствии со ст. 1 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 года "О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30 - 40 годов и начале 50-х годов "Постановлением тройки УНКВД по Николаевской области от 19 ноября 1937 года в отношении Коваленко Якова Васильевича, 1886 года рождения, уроженца и жителя с. Алексеевки Голопристанского района Херсонской области, украинца, гражданина СССР, беспартийного, до ареста работавшего огородником в колхозе "Память Иллича" Голопристанского района, отменено, а Коваленко Яков Васильевич - реабилитирован.
Прокурор Херсонской области, государственный советник юстиции 3 класса А.Н.Семенов".

Подібні довідки отримали інші сім‘ї Херсонщини.
Чекала вісточки також Василина Матвіївна Фесенко. Однак повідомлення так і не побачила, вирушивши в далекі світи на 79 -му році життя...
...Справа ота давня. Вася Ткаченко, молодесенька дівчина з Білогрудівського острова, покохала бравого демобілізованого з фронтів 1914 року захисника "отечества" від німців, сина заможного херсонця Андрія Івановича Фесенка. 1919 року, не вагаючись, віддала йому руку і серце. Залишила своїх вісьмох братів, двох сестер, поїхала з ним на острів Краснюковий поблизу Старої Збур’ївки. Жили на безлюдді. Рибалка з чоловіка - непоганий, сім‘ю забезпечував, ні на чию допомогу не розраховував. Хоча його батько Іван Микитович Фесенко мав значні кошти. На них він одинадцятьом дітям і собі збудував у Херсоні власні будинки. Там його, судно - і домовласника, поважали як доброчинця. До наших днів дійшли чутки про упорядкування ним однієї з вулиць, названої Насипною (зараз це частина вулиці Петренка). Сюди з верхнього Дніпра привіз 12 барж піску та щебінки. Поблизу мешкала вся сім‘я.
У післяреволюційні роки гроші в Івана Микитовича разом з банком, де вони знаходилися, експропріювали. Факт розорення змусив його дружину занедужати й померти.
Дещо поліпшила справи старого Фесенка нова економічна політика. Але після неї - колективізація. Все майно забрала держава. Івана Микитовича не судили, не висилали. Завдяки заступництву городян йому навіть залишили пристойну частину житла...
Кожен з його дітей мав власну долю. Андрій, набагато старший за дружину, любив її, цінував, жалів. Перше випробування молода сім‘я перенесла в 1933 році, коли забрали Андрія, його братів Григорія, Миколу, зятя Федора. Протримали кілька місяців у Херсонській в‘язниці, потім засудили Андрія до 8 років ув‘язнення, родичів - до 5. Але через три місяці всіх випустили, не пояснивши, за що притягали до криміналу.
Андрій Іванович почав працювати в Кизомисі спочатку головою рибколгоспу, доки не прислали партійного, потім - бригадиром котно-ятірної бригади. Мусив заробляти, бо тоді вже народилося шестеро дітей...
7 лютого 1938 року на 87- му році життя помирає Іван Микитович. Через два тижні - 19-го - до подружжя Фесенків зайдуть двоє чоловіків у довгих шинелях, в будьонівках на головах, зі зброєю в руках. Виведуть господаря з хати.
Василина, тепер уже мати семи дітей - найменшому виповнилося дев‘ять місяців ,- два місяці возитиме до Херсонської в‘язниці передачі. Останній раз черговий прийняти вузлик відмовиться, пояснивши, що на букву "Ф" у них нікого немає. Відтоді запетляло життя. Продала жінка хатинку, виїхала з малечею до своєї матері, купила корівчину, щоб діти з голоду не вмерли. Після війни стала працювати санітаркою на фельдшерському пункті в Олексіївці, куди незабаром переїхала. Малюки вчилися, підростали, працювали в колгоспі. Згадували тата тільки поміж собою, бо поставлене тавро "діти ворога народу" невідступно переслідувало кожного.
У школі навчалося кілька дітей з сімей репресованих. Ніякі злі плітки не могли примусити карагодинських (олексіївських) вчителів бодай півсловом обмовитися на їх адресу недоброзичливістю. Може, саме вони не дали в юних душах загинути паросткам справжньої любові до свого краю, порядності, великодушності. Школярі через роки пронесли згадку про гуманність, ласку, співпереживання педагогів. Хлопці та дівчата в подальшому доведуть життям, що вони, тавровані ганьбою, не втратили душевних якостей, не стали справжніми, без лапок, ворогами народу. Вони даруватимуть щедрість сердець, від народження закладену батьками-смертниками, оточуючим, захищатимуть їх від справжніх ворогів, інколи віддаючи заради них власне життя.
Сім‘я все чекала господаря додому...

РОЗКРАЯНЕ СЕРЦЕ

1941 рік упав на голову, як сніг серед літа. Материні помічники-годувальники збиралися в дорогу. Першою разом з дипломом про закінчення Херсонського медучилища отримала направлення на фронт Ліда. Приготувала Василина Матвіївна рюкзачок, притулила дівчину до свого серця. Про щось шепотіла, чогось просила у Бога. Доня лише схлипувала, цілуючи мамині руки.
Наприкінці листопада, під Таганрогом, частину, в якій перебувала Ліда, оточили фашисти. Разом з подругою по службі, вибравши слушний момент, дівчата вистрибнули з другого поверху будинку, втекли. Але куди рушати? Всюди німці, а Ліда ще й в офіцерській формі. Знайшлися добрі люди, попередили:
- Дочко! Куди ти дістанешся у такому вигляді? Тебе ж зразу схоплять!
Переодяглася Ліда у найгірше вбрання, лише чоботи не замінила. Пішки добралася додому. З‘явилася на порозі, назустріч - маленький братик. Питає втікачка:
- Де мама?
Хлопчик побіг, гукає:
- Ма! Там якась тітка кличе...
Вискочила Василина, обіймає дочку, плаче.
...Потім знову передова лінія фронту. Після закінчення війни Лідія Андріївна розвозила по домівках важко поранених бійців, серед них - безруких, безногих. Наприкінці 1945 року її, згодом нагороджену орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями "За перемогу над Німеччиною", "За взяття Кенігсберга" і багатьма іншими, демобілізували. До 1951 року вона працювала в Олексіївці фельдшером.
У 50-х роках сім‘я Фесенків знову мешкала в Голій Пристані, збудувавши власними руками будиночок. Завжди чуйна, привітна Лідія Андріївна, вже Федоренко, працювала в райцентрі патронажною медсестрою, старшою медсестрою дитячої консультації до пенсії. Опісля ще десять років віддала службі в санаторії "Гопри". У шістдесятидев‘ятирічному віці розпрощалася з усіма, хто її знав, любив, назавжди вселивши в душі сина й дочки сум...
...Незабаром мав відбути з дому Олексій. Василина не плакала, не показувала назовні своєї гіркоти, промовляла:
- Сини мої... Сини мої-соловейки, чом ви мене не кидали, як були маленькі...
Олексій закінчив педагогічний технікум, за направленням працював у Сліпушинській школі. Як сином "ворога народу", на початку війни ним знехтували. Примусили переганяти худобу подалі від лінії фронту. Але вона пролягала всюди. Довелося потрапити в оточення. Двічі німці ставили юнака до стінки на розстріл, двічі рятувало його знання німецької мови.
1943 року польовий військкомат призвав його до лав Червоної Армії. Потрапив він до 24-ї Гвардійської дивізії, звідти направлений на короткочасні сержантські курси.
У запеклих боях за визволення Херсонщини не один боєць поклав голову. 1944 року під Лепетихою Олексій дістав тяжке поранення в обидві ноги. Лікували його аж у Тбілісі. Потім, призначивши другу групу інвалідності, відправили додому...
У складі 24-ї Гвардійської дивізії брав участь у визволенні Євпаторії, Севастополя і Павлик Фесенко. 5 травня 1944 року вони з товаришем першими увірвалися до траншеї ворога, знищили в рукопашному бою близько 10 фашистів, закидали гранатами дзот.
За цей героїчний бій П.А.Фесенко нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. Наступного дня, 6 травня, юнака скосила ворожа куля. Йому виповнилося всього двадцять років. Похований у селі Бельбек, нині Фруктове. Там, у братській могилі, тисячі воїнів.
І стільки ж матерів оплакували страшне горе:
Чого ж ти, мій синку, так рано упав?
Невже ж ти, дитинко, про кулі не знав?
Шугають, мов гади, вони у стерні,
Смертельно отрутою б‘ють,
Розколюють світ, залишаючи пні,
І кров‘ю людською живуть.
Ти ж, хлопчику мій, усіх захищав,
Ти міцно тримав автомат
І, зціпивши зуби, мовчав.
Мій синку! Ти справжній солдат.
Твій орден мені привезли,
У мене вже висохли очі.
На стрічці його занесли,
Безсонні продовживши ночі.
Мій синку! Боєць! Моя ж ти кровинка,
Розкраяне серце моє!
Худесенький хлопчик, мов та соломинка,
Як швидко настало безсмертя твоє!
Чого ж ти, мій синку, так рано упав?
Невже ж ти, дитинко, про кулі не знав?


...Василина Матвіївна мужньо перенесла смерть сина. На її плечах, крім тягара втрат, знаходилися Микола, Віктор, Оля і Петро.
Після війни добровольцем відправився добувати вугілля в Донбасі Віктор. Тяжко захворівши, повернувся додому, помер.
Трагічно загинув боцман Микола, який перед цим дав можливість найменшому, Петрику, закінчити десятирічку в першій школі Голої Пристані, поїхати вчитися далі.
Оля, Ольга Андріївна, в подальшому Граматюк, невдовзі опанувала професію медсестри. Працювала за фахом 45 років у міських школах №1,№2,№3. Її діти отримали престижні професії: син - зубний технік, дочка - економіст.
Найменший - П.А.Фесенко - закінчить із срібною медаллю десятирічку, два вищих військових навчальних заклади. Він тридцять років витратить на те, щоб розшукати бодай сліди батька. Знайде їх, дізнається, що Андрій Іванович Фесенко, 1891 року народження, на підставі Постанови трійки при УНКВС по Миколаївській області від 12 квітня 1938 року розстріляний у місті Херсоні 9 червня 1938 року, про те, що його репресовано за ст. 54 - 10 УК УРСР.
Отримає таврований син довідку від прокурора області. Але запізно, матінка вже цього не дочекалася.
Хоча... Стриваймо! Біля однієї з могил у 1989 році стоятиме при повній парадній формі підполковник ракетних військ. Захриплим від хвилювання голосом читатиме виправдовуючий лист, в якому зазначено, що у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року постанова гадючої трійки визнана несправедливою, а "Фесенко Андрей Иванович посмертно реабилитирован". Стане на коліна, низько вклониться праху мужньої жінки, горьованої матері...
Чимало Фесенків розкидано в Херсонській області по берегах рік, лиманів. Прізвище давнє, рід нібито походить від донських козаків. Трагедії, пов‘язані з ним, не поодинокі. Відомо, наприклад, що в генерала Дубового, командуючого Харківського військового округу, перед початком Великої Вітчизняної війни був заступником генерал Фесенко, заарештований у 1937 році, розстріляний.
Наступний - С.Т.Фесенко, з Козачих Лагерів, начальник політвідділу 105 -ї дивізії, знищений 1938 року.
Вони реабілітовані посмертно через великий проміжок часу після страти. Зрослися з рідною землею їхні безіменні могили, перетворилися у стежки, дерева, мости, покриті сльозами невимовної туги за страченими.


Частина ІІ

ПОШМАТОВАНЕ БУТТЯ

Як би не хотілося комусь знищити живих свідків нелюдських процесів, вони все ще є.
Жорстокі вироки трійок НКВС вирішувалися швидко й безапеляційно: кому зникати назавжди із життя, кому дати можливість гнити в таборах. У них створювалися умови для існування такі, що більшість засуджених волала б краще померти відразу, ніж мати розтягнуту на невідомий термін смерть.
По десять, двадцять п‘ять років мусили відбувати в‘язні за сфабриковані доноси, безпідставні підозри. Успішно діяли високопоставлені шизофреніки на посадах інквізиторів, викорінюючи зло, якого не існувало.
Завдячуючи їм, не порожніли камери в сибірських “гулагах” - Іркутській області, Тайшинському районі, зараз з красивою назвою місті Бірюсинськ ( тоді - Суєтиха), саме там відбувала покарання співачка Л.Русланова; таборі Маріїнському Кемерівської області, Джезказгані, Бадкаші, Карлагу, Мордовії, Прокоп‘євську, Нижнєудинську. Кістками каторжан устелені передмістя Норильська у Красноярському краї, порту Дудинка - у 100 км від цього ж передмістя, населені пункти Соловків, Нирилагу, бухти Дийомід на Колимі.
Місто Інта - Комі АРСР - та в цій же республіці селище Абезь прославились на весь світ таборами смерті.
В‘язниці Москви - Луб‘янка, Києва - Лук‘янівка - не встигали виконувати вироки. Страшні репутації мали Житомирська, Станіславська та Замартинівська (Львів), Замостівська, Чусівська (Пермська обл.), Киштимська (Челябинська обл.) в‘язниці.
Людськими скелетами заповнені нори Колими, кам‘янисті береги Охотського моря, Хатанги, Карагандинські та Алтайські простори.
Страждали, чекаючи покарання на найвищому рівні, в таборі села Слівіно Миколаївської області, в‘язниці по вулиці Перекопській у Херсоні.
Продовжувати перелік далі, мабуть, недоцільно, бо складається враження, ніби вся країна на період 1933 - 1950 років мала розгалужену сітку суцільних казематів.
Хто зумів вижити в спеціально створюваних для загальної загибелі умовах, не мав права повертатися до рідних місць. Якщо, скажімо, згідно з судовим вироком звільнений повинен прожити в місцях знаходження в‘язниці п‘ять років, то по закінченню строку його відпускали в області, де раніше не мешкав. Чимало людей мали присуд після вироку залишатися на вічне поселення поблизу остогидлих в‘язниць...
Марія Юріївна Скуіна ( в заміжжі Жукова ) відбувала 10-річне ув‘язнення в Магаданській області. Народилася вона в місті Порхов під Ленінградом. Працювала після навчання диктором місцевого радіомовлення. Війна примусила закінчити курси медсестер, з 1941 року - воювати. Під Ленінградом вона встигла дати присягу на вірність Батьківщині.
В одному з боїв у 1943 році дівчині снарядом вирвало частину живота. У неї вистачило мужності, на подив бійцям, утримати кишки руками, добрести до медсанбату, де їй зробили складну операцію. Довелося лежати два місяці в госпіталі. Тим часом її 213 танкова дивізія дійшла до Смоленська й припинила своє існування...
На перших порах у с. Скочево Кіровської області Марія виконувала обов‘язки рахівника в колгоспі. Потім стала секретарем у міській міліції. На початку 1944 року її викликали до КДБ. Нічого не підозрюючій, влаштували допит, вимагали назвати імена, прізвиська агентів. Покладали в провину зв‘язок з іноземною розвідкою, примушували підписати протоколи, де вона значилася англійською і німецькою шпигункою. За своє перше обурення вона поплатилася двома зубами.
У політичній в‘язниці міста Кірова Марію посадили в камеру-одиночку. На допитах слідчий бив її ногами, при цьому вона нерідко скочувалася аж під стіл, втрачала свідомість. Тоді екзекутор сідав на стілець, ставив на неї ноги, писав протоколи зізнання. Варто було непритомній поворухнутися, як побої продовжувалися.
За жертвою наглядали у дві зміни четверо. "Двоє з них, - пригадує Марія Юріївна, - були людьми, двоє інших - гади". Коли чергували "гади", то після допитів тягли її по приступках за ноги з першого на третій поверх, кидали в камеру, закривали. Інші, Микола і Віктор, відзначались людяністю. Побиту, закривавлену несли на руках, відливали водою, викликали лікаря.
Такий собі підполковник Гаврик рук об "шпигунку" не бруднив: він примушував стояти по 12 годин по стійці "струнко". Кожного разу від неї, двадцятирічної, вимагали зізнання в скоєному злочині проти країни. Оскільки нічого не домоглися, трибунал військ НКВС Кіровської області "подарував" їй життя, відправивши подалі.
Табір знаходився в м. Цусуман, в 780 км від Магадану. Голодним в‘язням доводилося працювати на доставці цегли, на лісоповалі. У бараку жили політичні в‘язні, серед них - 70 українок, грузинка, три росіянки. Невільниць об‘єднувала між собою дружба. Тут Марія вивчила українську мову, перейняла багато хороших звичаїв.
Назвати умови перебування в зоні жахливими не можна, пекельними - інша справа.
Завжди холодний барак "обігрівався" примітивно: на цеглини ставилася величезна металева діжка, опалювалася дровами. До ранку волосся примерзало до стіни. На роботу поспішали по команді. Працювали при п‘ятдесятиградусному морозі. Мерли сотнями, їх ховали на поверхні мерзлоти в тайзі. Нерідко дикі звірі виривали трупи.
На території знаходилися золотоносні шурфи. Треба було вручну пробивати землю, щоб поставити бур. Кожна мала ватяні рукавиці з рухливим брезентовим верхом. Однак лом у них важко втримувати, тому одягали тільки брезентовий верх, "верханками" звалися. Долоні обмерзали, шкіра облазила. Наприкінці 1945 року - початку 1946 три доби стояв такий мороз, що з приміщення не виходили.
З продуктів, особливо взимку, нічого не перепадало. Автомашини не могли сюди дістатися, перекидалися на перевалі. Траплялося, весною знаходили перекинутий транспорт із загиблими водіями в кабінах. Тож отримували на день 125 грамів хліба, солону рибу, яку в теплішу пору прив‘язували до куща, опускали до вечора у воду, потім їли.
Намагалися вижити. Марія навіть займалася в гуртку художньої самодіяльності, писала п‘єси. Збереглася одна з підписом начальника в‘язниці: "Постановку разрешаю".
Молодість і за гратами залишається сама собою. Нерідко вільнонаймані закохувалися в дівчат, пропонували одруження. За це 12 молодих військовослужбовців розстріляли - за "связь с заключенными". Серед них - її найперше, найсвітліше почуття...
На сьогодні Марія Юріївна, жителька Голої Пристані, відзначила своє восьмидесятиріччя; вдова, онкохвора, перенесла інфаркт, операцію на грудях, видалення нирки. Серед її документів є дві довідки. Одна про те, що вона "осуждена по ст. 58-1 "а" УК РСФСР, находилась в местах лишения свободы МВД с 30 марта 1944 г. по 5 января 1954 г." В іншій значиться: "...определением военного трибунала Уральского военного округа от 27 января 956 г., приговор от 30 марта 1944 г. в отношении Скуиной М.Ю. отменен и дело за отсуствием состава преступления дальнейшим производством прекращено.
И.о. начальника отдела УМВД Магаданской области Минаков".

1957 року Марія Юріївна відвідала рідне місто. Шукала сліди батьків. На жаль, не знайшла. Дізналася, що матір за те, що покійний чоловік - член партії, дочка (М.Ю.) на фронті, син у партизанах, загнали в концтабір. Жінка тяжко хворіла, не ходила. Пізніше всі, хто міг, роз‘їхалися. Що ж сталося з матір‘ю - так і невідомо.
Відтоді М.Ю.Скуіна-Жукова в Голій Пристані з чоловіком. На жаль, доля його теж не милувала, не дозволила довго жити.
...Значну допомогу Марії Юріївні надали голопристанські та херсонські лікарі. Турбувалася про неї колишня працівниця Херсонського обласного Товариства політв‘язнів і репресованих Л.В.Плешковська. Вона зверталася в м. Кіров до управління соціального захисту населення, окремо - з питань реабілітації, посилала туди документи потерпілої. Звідти надійшла не тільки відповідь, а й призначена компенсація. Однак усе це не перекреслило жахливого минулого. Воно й зараз разом з нею на кожному кроці її пошматованого буття.
…Хіба тільки в неї? Голопристанець Альберт Іванович Пономаренко не мав звання "каторжанин", він з іншої когорти "ворогів народу", як і його мати - Марія Тимофіївна Олейникова (дочка з багатодітної сім‘ї, глава якої - моряк далекого плавання, випускник місцевої морехідки). Вона змогла закінчити гімназію, після революції - рабфак у Херсоні, педінститут у Полтаві. Старші післявоєнні учні назавжди запам‘ятали мудру, м’якосердну вчительку історії. Радилися з нею, довіряли маленькі таємниці. Про її життя знали досить поверхово. Воно, як виявилося через багато років, не з легких. Бо поєднала його з людиною, яка згодом вплинула не лише на її світогляд, а й на світогляд своїх дітей.
Вийшла заміж Марія за старшого за себе Івана Єфремовича Пономаренка, теж історика, члена КПУ з 1919 року, дисциплінованого, розумного. Куди його партія посилала, там і працював безвідмовно. Так, на початку 1920 року - головою Скадовського райвиконкому. 1923 року - він уже Герой-незаможник Голої Пристані Одеської губернії. 29 листопада 1923 року його нагороджують Грамотою "Геройові-незаможнику", яку маємо на руках як офіційний доказ в..."тім, що в величезній боротьбі... приймав особисту участь".
У 30-х роках партія призначає його директором Полтавського педінституту, опісля переводить до владної структури у Харкові. У період голодомору дві Маріїні тітки приїздили туди, купували хліб, сушили сухарі, везли до Голої Пристані рятувати рідню від смерті.
Далі активний будівник нового ладу знадобився в Дніпропетровській області, щоб очолити Новомосковський педтехнікум. Потім - знову Гола Пристань, де сім‘ї довелося жити в будинку батька Марії - Тимофія Силантійовича Олейникова, померлого від голоду 1921 року.
Досвідчений більшовик став першим завідувачем Голопристанського відділу народної освіти. За його ініціативою в парку, де зараз знаходиться спортивний комплекс, з каміння розібраного Свято-Миколаївського храму збудували школу №1, яку він очолив особисто...
Грудневої ночі 1937 року Альберт прокинувся від грубих голосів. Люди у військовому все перекидали, копирсалися в книжках. Потім звеліли Івану Єфремовичу вдягнутися, слідувати за ними. Марія плакала, однак чоловік її заспокоював: "Ти не хвилюйся. Я повернусь. Хоч відпочину, стільки років без відпустки".
І.Є.Пономаренка відправили до Миколаївської в‘язниці - водопій вимагав поповнення. Марія Тимофіївна кілька разів їздила туди. Пізніше їй повідомлять, що такий вибув. Та вона продовжувала пошуки. Тоді в 1939 році з в‘язниці видали довідку про те, що 13 травня 1938 року зареєстрована смерть І.Є.Пономаренка від хвороби. Про місце поховання не могло бути й мови.
Нова адміністрація школи недвозначно показала вчительці на поріг: "З такою репутацією вам тут нічого робити".
Марія Тимофіївна з дітьми виїхала до Херсона, влаштувалася на роботу в школу №14. Вона повернеться в рідну Голу Пристань значно пізніше...
1950 року Альберт успішно закінчить спецшколу ВПС, яка давала середню освіту, витримає конкурс на вступ до юридичного відділу Одеського університету. Провчився там чотири роки, факультет розформували, перевели до Львова, де він продовжив навчання. Наприкінці 1955 року засідала комісія по перерозподілу молодих спеціалістів за участю представників суду, прокуратури. Отут усі згадали про батька випускника-відмінника і кожен член відмовився видати направлення на роботу: "Человека с такой биографией не можем рекомендовать."
Куди тільки не писав Альберт Іванович! Звідусіль відмова: "Не можем использовать". Довелося поїхати до батькових родичів у Кіровоград. Там з великими труднощами тимчасово влаштувався юрисконсультом у "Сахсвеклотрест". І це тоді, коли прокуратура задихалася від нестачі кваліфікованих кадрів. Пізніше йому запропонують балотуватися на посаду народного судді, але, дізнавшись про репресованого батька, відразу відмовлять.
У роки, коли по країні прокотилася хвиля реабілітації, юрист звернувся до прокуратури Херсонської області з запитом про долю батька. Відповіли, що жодного сліду в Миколаєві не залишилося. Тоді звернувся до Херсонського обласного комітету партії. Чекав відповіді півроку. Все ж таки її надіслали. Привожу дослівно:
29 сентября 1958 г.
г. Кировоград, ул. Чапаева,№70-а, кв. 12
Пономаренко А.И.
Сообщаем Вам, что Ваш отец Пономаренко Иван Ефремович решением бюро Херсонского обкома КП Украины 26 сентября 1958 г. реабилитирован в партийном отношении (посмертно).
Председатель парткомиссии при Херсонском обкоме КП Украины Б.Сокирко.

Тільки після цього Альберт Іванович зміг працювати за фахом у Кіровограді, Якутії, жити на березі моря Лаптєвих. З 1973 року він повертається в Херсон, а вже 1973 року займає посаду начальника відділу загального нагляду, стає радником юстиції. Однак за роки поневірянь він не навчився пристосовуватися, плазувати перед сильними світу цього. І, коли стане керувати кадрами юристів Херсонської області М.О.Потебенько, подасть заяву про перехід до адвокатури в Голій Пристані, де й завершить трудовий стаж.
До часу, далекого від пенсійного, займався Альберт пошуками старшого брата Віктора.
Після війни, коли живі повернулися додому, за мертвих отримали повідомлення, Марія Тимофіївна звернулася до військкомату, щоб дізнатися хоч що-небудь про сина. Ознайомившись, хто вона і чого хоче, старший лейтенант грубо відшив її: "Ваш сын - предатель". Єдине, що змогла жінка, це відповісти: "Мій син не міг бути зрадником". Коли розповіла про прийом Альберту, він пообіцяв ретельніше зайнятися пошуками, а бідна мати просила його: "Не треба. Вони з‘їли твого батька, з‘їдять і тебе". Та він не послухався.
Альберту Івановичу нелегко згадувати перипетії власного життя. З його розповіді багато чого випущено...
Проживши 87 років, залишила Марія Тимофіївна, яка до глибокої старості вчителювала в Голопристанській школі №1, цей такий непередбачуваний світ. 1988 року, рівно через тиждень після її кончини, надійшов від високих інстанцій лист на її ім‘я про героїчну загибель Віктора Івановича Пономаренка в боях за звільнення Києва, де офіційно повідомлялося, що він "погиб 17 февраля 1944 г., похоронен в с. Павловке Киевской области".
Альберт Іванович тяжко зітхнув і попросив дозволу запалити цигарку...

Частина ІІІ

ЧУЖОЇ БІДИ НЕ БУВАЄ

Здається, ніби позаду давня туга, минула скорбота. Але то тільки здається. І при спілкуванні з людьми, яких хоч помахом зачепило життя чорним крилом несправедливості, в пам‘яті зринають, як на екрані комп‘ютера, різнобарвні картинки чужих образ. Та невже чужих? Адже в нормальному суспільстві стираються грані між болями існуючих у ньому, біда ближнього стає спільною. Як у даному випадку.
Бехтери в 30-х роках славилися нововведеннями. Там навіть деякий час зосереджувалася керівна верхівка Голопристанщини. Створювалися нові форми господарювання, зокрема, МТС - машинно-тракторна станція. Саме до неї після закінчення закладу по підготовці спеціалістів механізації сільського господарства направлено Юхима Любарова механіком.
Двадцятидворічний юнак, порядний і щирий, згодом одружився з сільською красунею Олександрою Сухиною. Молода, привітна, вона завжди справляла приємне враження інтелігентної, врівноваженої жінки. Забігаючи наперед, скажу, що ми з нею зустрічалися після її восьмидесятиріччя. Її пам‘ятають до сьогодні в Бехтерах як культпрацівника з величезним стажем, закоханого в народну творчість, у рідний край, як світлу, добропорядну землячку. Але то буде потім.
Побралися закохані 1934 року. Вже наступного в них народився перший хлопчик, через два роки у якого заберуть не тільки тата, але й маму.
1937 року Юхима Мусійовича Любарова, без підстав на те, як ворога політики партії, засудила трійка НКВС, відправила у в‘язницю на 10 років. Але це ще не все. Щоб дужче дошкулити родині, Олександру Володимирівну розлучають з дитиною, виселяють як дружину ворога народу в Цюрупинський район без права працювати де б там не було, відвідувати своє село. Добре, що мала батьків, вони забрали онука, не віддали на поталу.
Знайшлися хороші люди. Прийняли Олександру в сім‘ю, підшукували інколи "підпільну", незалежну від держави, роботу, всіляко допомагали.
Для молодих, здавалося, не все ще втрачено, бо 1940 року змучений, виснажений від постійного недоїдання Юхим повернувся додому. Мав довідку, в якій значилося про те, що його справу припинено. Почав знову працювати. Цього разу кат лише війнув смертю йому в обличчя, ставши осторонь. Але інший покидьок від тоталітарної системи не залишив на нього потаємного зазіхання.
Подружжя знову зібралося разом. Однак, не надовго - грізною лавиною котилася по країні війна 1941 року. Добралася до затишного села. Бехтери були в розпачі - вивозилася худоба, переправлялася подалі від фронту техніка. Юхимові доручили перегнати в безпечне місце трактори. Виконавши розпорядження, він повернувся додому, куди встиг услід за ним улізти ворог.
Фашисти розперізувалися, як тільки могли - грабували, били, знущалися. Під їхню руку потрапив Ю.М.Любаров. Вилізла назовні підла душа мерзотника, яка не заспокоїлась після доносу й покарання ні в чому не винуватого чоловіка. Вона - чорна, паскудна - не змогла нічого закинути на адресу корінного жителя крім того, що він - єврей. За добу двадцятидев‘ятирічного Юхима Мусійовича Любарова не стало...
Пережила Олександра Володимирівна лихоліття, виховала сина й дочку. Значно пізніше присвятила себе, крім праці в рідному селі, догляду за покаліченим, малорухомим колишнім фронтовиком. Збираючись в інший світ, заповідала дітям доглядати й надалі за інвалідом, доки не настане і його черга переходити за лінію обрію. Прекрасна дружина, мати, бабуся жила за правилом: "Чужої біди не буває"...
...Уже й могилу двічі покараного Юхима згладив вітер , а виправдувальний документ все блукав у просторі. Діти отримали його від державного архіву 02. 04. 1999 р., №4-1/22. У ньому написано: "Постановою №345 Президії Миколаївського обласного суду від 26 вересня 1959 р. постанова Трійки УНКВС по Миколаївській області від 15 листопада 1937 р. і Постанова УНКВС по Миколаївській області від 15 лютого 1940 р. скасовані і справа у відношенні Любарова Ю.М. подальшим судочинством припинена за недоказовістю звинувачення".
Підстава: фс 3338, фр. 4033, оп. 3, спр. 769-770.

Виявляється, як просто, коли тебе вже давно немає!..
Оте злощасне число - 15 - мало місце не тільки в долі Юхима Любарова. Разом з ним забрали і судили на великі терміни колгоспників з сусіднього Сліпушинського. Гірка участь спіткала Єльника, Пузанова, Меркотана (сім‘ю Пузанова виселили світ заочі). Всіх їх заарештували представники Голопристанського відділу НКВС як учасників контрреволюційної організації. Потім Миколаївська трійка НКВС довершила справу...
У давності залишилися жертви, відходять у небуття свідки. Але ті, що живі, пригадують минулі події зі щемом у душі, скупими сльозами в старечих очах. Одна з них - Клавдія Григорівна Меркотан. 1937 року, коли забирали її батька Григорія Пилиповича Меркотана, навчалася у п‘ятому класі, була головою загону. Тільки-но стало відомо, що його засуджено до 10 років позбавлення волі, як другого ж дня її переобрали, бо, відзначили на класних зборах, вона стала "політично неблагонадійною".
"Політично неблагонадійна" згодом вчилася тільки на відмінно в технікумі, педінституті, займала посаду то директора, то завуча в Олексіївській школі, досягла звання "Відмінника народної освіти", має дочку педагога-логопеда, теж із таким званням, онуку - викладача іноземної мови 1 (достроково!) категорії. Клавдія долала життєві перепони, ніколи не забуваючи про існування батька. Чекала його з матір‘ю, чекала, коли її не стало.
Добивалася справедливості, однак та забарилася. Згадала донька, як на очній ставці батька із заявником-односельцем Іваном М. останній доводив, ніби Меркотан виступав, щоб не продавати хліб державі. Здивований явним нахабством Григорій заперечив: "Так то ж твій брат Омелько так виступав!” На що Іван упевнено відповів: “Ні! Ти казав продавати, а сам думав, що ні". Показання "ясновидця" увійшли до протоколу...
Інколи Григорій Пилипович надсилав скупі листи, з яких певного нічого не можна було дізнатися, крім - "пам‘ятаю, цілую", жалівся на слабке здоров‘я. Траплялося, дружина відправляла йому в Архангельську область посилку. Чи отримував її - невідомо.
Поступово рідкі вісточки зникали. В 1957 році мав би Григорій Пилипович, відбувши десятирічне ув‘язнення, повернутися. Та цього не сталося. Ніхто не знав, живий він чи мертвий.
Постаріла його донька Клавдія Григорівна, уже і їй під вісімдесят. У 90-х роках потрапила до її рук газета зі списком реабілітованих. І раптом завмерло її серце: чорним по білому побачила надруковані прізвище, ім‘я та по-батькові свого тата. Реабілітовано посмертно...
...Важко слухати отакі жахливі історії. Важко, але потрібно, бо то лихо не лише окремих родин. То горе нас усіх, загальні наші біда і біль...
Сусідка Клавдії Григорівни через город - Ганна Іванівна Іванчук - ще раз це підтвердила в короткій розповіді про себе, про своїх батьків. Її не арештовували, не зачитували "Именем закона!.." З її слів відомо, що після війни інквізиція налітала на села, забирала людей, відвозила на залізницю, заганяла до вагонів. Особливо жорстоко обходилися з жителями Західної України.
У Львівській області батьки Ганни мали власне господарство - корівчину, кабанчика. Одного разу до двору підкотила вантажівка. Роботи в мундирах, увійшовши до господи, віддали наказ: негайно всій сім‘ї - батькові, матері, двом їхнім донькам і двом синам - за 25 хвилин зібрати речі для далекої дороги. Потім з іншими жителями завантажили у битком набиті машини, відвезли до залізниці, загнали у товарняк. Машиніст дав гудок, і, не то раби, не то полонені, рушили Бог знає куди. У невідомій дорозі пасажири-невільники гинули на своїх вузликах. Їх просто викидали.
Прибулих, живих, висадили в Омській області, де вже стояли готові довжелезні корівники - бараки, поділені на маленькі клітки-кімнатки. Опалення проводилось двома пічками - в одному кінці приміщення і в іншому. Щось приготувати їсти було майже неможливо. Якщо траплялася лушпайка з картоплі, її з‘їдали сирою. "Життєвий тонус" підтримували 200-и грамами хліба й водою з розтопленого снігу.
Увесь їхній "палац" заповнили українцями. Вони мерли одразу десятками, не відаючи за що й про що.
Ганна працювала на лісоповалі, будівництві залізниці. Неймовірно довго тягнулася десятирічна висилка, після якої дозволялося повернутися додому вже не в повному складі. Однак від хати, крім купи звалища, нічого не лишилося. Й родичі емігрували, хто до Франції, хто до Канади.
Безвихідь примусила завербуватися в Олексіївку Херсонської області. Ось уже сорок років, як село стало їхньою другою домівкою. Проте як не мала радості в молодості, так не має і в глибокій старості. Повмирали вже дорослими сини, які радували батька й матір високою освіченістю. На 50- му році подружнього життя віднесли на цвинтар чоловіка. Це він ділив з нею на Омщині гіркі роки - обоє мали спільну біографію...
В Олексіївці пощастило зустрітися ще з одним колишнім живим в‘язнем - Іваном Івановичем Чепішком. Тридцять п‘ять років віддав він місцевому радгоспу. Має медалі - "50 лет Великой Отечественной войны", "В честь 100-летия Жукова", "Захиснику Вітчизни", "Ветеран війни" (учасник бойових дій).
Забрали Івана на фронт сімнадцятилітнім. Після закінчення війни ще й відбував строкову військову службу три роки на Миколаївщині. Саме тут трапилася, як на тодішні часи, трагедія. Зібралися хлопці у свою вільну годину, розважалися. Хтось придумав стріляти з пістолета звичайною пробкою. Іван теж надавив на гашетку. Злощасна пробка влучила прямісінько в портрет Сталіна. Через півгодини Івана забрала військова прокуратура.
Судили в Ізмаїлі. Вирок - 10 років позбавлення волі, відбування покарання на Уралі, в Свердловській області. Каземат знаходився в лісі. Холод у 50 градусів виламував кістки, забивав дихання. Добре, що хоч погода там тиха, безвітряна. Ув‘язнені - представники різних національностей, найбільше - українців. Усіх об‘єднували взаєморозуміння, співчуття, дружба. Саме тут навчили молодого Чепішка теслярській справі.
Івана Івановича позбавили права на листування, отримання посилок. Годували як прийдеться.
Кагати буряків, картоплі стояли мерзлими в дворі. Певні служби відбивали їх, готували з них невідомо на що схожу баланду. Усіх підряд косила цинга. Табір не отримував солі. Хворі, ослаблені люди рилися на смітниках, сподіваючись знайти хоч щось солоне. Ні цибулі, ні часнику в "меню" не передбачалося. Щоб дістати зубок часнику, помазати ним криваві ясна в роті, відпрацьовувати мали ледь не місяць. Втягнувшись в каторгу, Іванові вдалося якось дістати хлібинку. Думав, з‘їсть шматочок, пізніше - іще трішечки. Однак незчувся, як ковтнув її зразу. Голодний організм не прийняв "делікатесу", став Іван помирати. Врятував його засуджений за політику лікар...
Уже й не сподівався Іван Іванович вибратися на волю, як звідкись з‘явилося до нього заблукале щастя - після п‘яти років ув‘язнення відпустили! Він показав документ, в якому сказано:
"Чепішко Іван Іванович, 1927 року народження, уродженець села Олексіївка Голопристанського району , Херсонської області, до арешту військовослужбовець 262 окремого інженерного взводу Дунайської флотилії, безпідставно засуджений 7 жовтня 1947 року військовим трибуналом Дунайської флотилії по ст. 54-10 ч.1 УК УРСР до 10 років позбавлення волі в ІТР з позбавленням у правах строком на 2 роки.
Засуджений 4 вересня 1947 року, звільнений 22 липня 1952 року".

Повернувся Іван Іванович в рідну Олексіївку до батьків, почав працювати теслею, потім виконробом на будівництві. 1954 року одружився з місцевою дівчиною. Тут з боку її рідні війнула на нього - "каторжанина", "тюремника" - ворожнеча.
Дружина, Катерина Григорівна, розповіла про це, повідомила, що збираються з Іваном відзначати п’ятдесятилітній ювілей подружнього життя. А тоді від неї відмовилися не лише всі родичі, а й батько з матір‘ю. Ніхто не вітався, не розмовляв, не відвідував. Аж - подумати тільки! - через десять років, коли помітили, що сім‘я - ідеальна, мала дочку й сина, відтанули. Ювіляри - з щирим серцем - пробачили всім...
Постарів Іван Іванович, до пенсії на одному робочому місці дослужив. Та в душі якась пружинка спрацьовувала, нагадувала про дурницю, через що переніс тяжкі страждання. Мовчав. Інколи з жахом схоплювався серед ночі, як колись у колонії. Його, пригадував, майже не били. Знаходили інший засіб знущання: після важкої, виснажливої роботи на лісорозробках, без вихідних і свят, творили що завгодно, аби порушити сон ув‘язнених. Не рік, не два.
Насильство - заплановане, розписане по пунктах щодо політичних бранців - держава виконувала чітко. Чом же не визнала вчасно, що інколи карала безпідставно? Занадто пізно загладить вона провину перед своїм сином...
Катерина Григорівна подала довідку, бо господар сам не міг її розгорнути. Починаючи зі штампу, передамо зміст дослівно:
"Прокуратура України,
Військова прокуратура
Південного регіону України
№25/221
"16 мая" 1994 р.
270012, м. Одеса, вул. Томаса, 1
Сообщаю, что в соответствии с Законом Украины "О реабилитации жертв политических репрессий на Украине" от 17.04.1991г. Вы реабилитированы. Справку о реабилитации высылаю.
Приложение: справка 1 л.
Начальник отдела военной прокуратуры Южного региона Украины И.Д.Кудрик".

Згадали... Через півстоліття... Й на тому спасибі...
БЕЗ ПРАВА ЖИТИ…

... Чулаківчанин Степан Васильович Чабанов вправно воював при царю-батюшці, маючи звання фельдфебеля.
У війні з німцями 1914 року проявив хоробрість, витримку, за що відзначений бойовими нагородами. У мирний час ніс службу в Одесі. Тут познайомився з майбутньою дружиною, жителькою Долматівки, Тамарою Фоківною. Вона гарно шила, готувала; мала, крім вправних рук, спокійний, врівноважений характер. За ці якості її тримали служницею в домі француза-інженера лампового заводу. Дівчина настільки припала до душі сім‘ї іноземця, що на знак подяки її віддали на навчання крою та шитва з правом відкрити власну майстерню. Звичайно, коштів на це вона не мала, а от набуті знання в подальшому стали їй у нагоді, зробивши чи не найкращою швачкою на Голопристанщині.
Отаку майстриню взяв собі за дружину Степан. Усі вважали, що у неї вища освіта, насправді - 4 класи, настільки вона була витонченою, багато читала, зібрала власну бібліотеку, допомагала людям, чим могла.
Після демобілізації Степан привіз її в рідну Чулаківку. Самого ж його 1921 року радянська влада призначила головою комітету по боротьбі з голодом, залишивши в Голій Пристані. Це - важка, невдячна посада. Люди мерли, допомоги ні від кого не чекали. Доводилося просити милостиню, щоб урятувати хоч діток.
Комітету допомагали церкви. Так, Долматівський, Новософіївський храми на рятування від голодної смерті віддали золоті чаші. Не стояли осторонь інші релігійні громади, зокрема, значну допомогу надавав голодуючим Малокардашинський храм. На пожертвуване закуплялися продукти, інколи аж в Америці.
Члени комітету разом зі своїм головою, рятуючи дітей, організовували так звані “аровські” кухні з одноразовим харчуванням (АРА - американська допомога).
Процвітали грабіжництво, зухвалі напади. Степанова дружина Тамара Фоківна стала на захист односельців зі зброєю в руках. Чоловік боровся за життя вмираючих у районі, вона - в Чулаківці. Навчилася користуватися гвинтівкою, пістолетом - мали право тримати зброю з Степаном. Ходила з активістами попід хатами, чергувала з ними вночі...
Наприкінці року С.В.Чабанова викликав до Харкова Косіор - там знаходився уряд. У його відсутність голопристанська міліція затримала двох чоловіків, "для настрашки" одного розстріляла, іншому вдалося врятуватися. 1922 року він подав позов до суду за скоєне над ним насильство.
Незважаючи на подію, що відбулася за відсутності голови, його заарештовують. У Херсоні, в будинку, де зараз знаходиться облдержадміністрація, відбувся гучний процес, який продовжувався три дні при переповненій залі. Прокуратурі не вдалося притягти до відповідальності Степана. Його звільнили з-під варти, а він, на знак протесту, обурення, образи проти безпідставного звинувачення кинув суддям свій партквиток, назавжди вибув з лав партії. З посади його не звільнили.
Усім тоді жилося сутужно. Сім‘я виживала за рахунок винограднику в Чулаківці. Справа в тому, що поміщик Неструй мав тисячу гектарів виноградників. Після революції він назавжди зник. Тому всім бажаючим дозволялося взяти собі яку завгодно площу. Чабанови взяли два гектари. Рослини вимагали догляду. Запущені плантації тільки через три роки впертої праці зарясніли врожаєм.
1929 року С.В.Чабанова обирають головою Чулаківського СОЗу (спільний обробіток землі), який згодом автоматично стане колгоспом ім. Леніна.
Маючи неабиякі організаторські здібності, Степан Васильович зумів у короткий термін підняти господарство. СОЗ отримав від Америки в подарунок трактор під назвою "Інтернаціонал", плуг, молотарку, увесь необхідний сільськогосподарський реманент.
Та насувався ще один голод. У 1932 році представники влади вигребли до зернини, залишивши селян на голодну смерть. Колгоспники чекали нового врожаю. З нього С.В.Чабанов видав усім по тонні зерна. Але наїхали спеціально створені бригади. Озброєні щупами, вони перевіряли кожну шпаринку, прощупували кожен сантиметр на подвір‘ях. Зерно знайшли, забрали. Разом з тим на початку 1933 року арештували голову за підрив радянського устрою.
Довго вивчали справу і наступного, 1934 року, за недоказовістю злочину, випустили. Знову керував він господарством до початку війни...
Аж де не взялися - німці. У першу чергу арештували С.В.Чабанова за сприяння радянській владі, засудили до розстрілу. У ворога нібито існувала стаття, яка дозволяла засудженому отримати кулю після війни. Він мусив працювати. Тому відправили до концтабору, розташованому у Великих Копанях Цюрупинського району. Примушували виконувати найважчі роботи, зокрема, на залізниці.
Приречений уважно вивчав прилеглу до залізниці смугу, поведінку, характер вартових. Одного разу, вибравши слушний момент, утік. Переховувався, діставшись села, вдома, у родичів, добрих друзів, знайомих аж до приходу Червоної Армії.
З її приходом в 1944 році, знову обіймав у колгоспі попередню посаду.
1946 року 56-річний Степан Васильович продав власний будиночок, переїхав із сім‘єю до Голої Пристані, став у сільСТ заготівельником. Віддавши стільки тяжких літ країні, він навіть не гадав, що в мирні дні йому ставитимуть палки в колеса. На порядну людину почали давити керівники вищого рангу.
Якось голова райспоживспілки викликав Степана Васильовича до кабінету, щільно прикрив двері. "Велів йому зі свого підзвіту на деякий час, - розповідав Леонід Степанович, син Чабанова, - віддати корову секретарю райкому партії Смирнову".
Весною 1948 року, не доповівши своєму начальству, заготівельник ризикнув піти на прийом до Смирнова. На зустрічі поставив вимогу: негайно повернути корову. Той не заперечував, відразу погодився, тільки велів зайти до нього наступного ранку, бо дуже поспішав.
Однак уночі згаданий товариш прислав наряд міліції. Степана Васильовича попід руки, мов старшу дружку, відправили прямо до буцегарні. Засудили на сім років. Спочатку тримали в Херсоні, далі відправили до Західної України.
Проте цього разу Феміда промахнулася.
З армії повернувся син Леонід Степанович. Він воював, закінчив школу танкістів, викладав у полку, мав численні нагороди. Його призвали на роботу в КДБ. З ним ще чотирьох голопристанців, з яких залишили двох. Надійшов наказ приступити до виконання обов‘язків. Леонід Степанович відмовився через відсутність житла.
Перед призначенням йому довелося заповнити детальну, солідну анкету для Москви. У ній він аргументовано виклав дані про сім‘ю, про арешти батька, про останній присуд з поясненням суті "злочину", з прізвищами причетних до покарання батька.
Чи не вперше в історії наруги над невинними Москва раптом командирувала групу слідчих з органів держбезпеки до Голої Пристані. Вони ретельно проводили розслідування, виясняли все про особу Смирнова. Знайшли свідків, які підтвердили інші темні сторони його діяльності.
"Дізнавшись, що за свої вчинки нестиме сувору відповідальність, - констатував 83-річний Леонід Степанович, - Смирнов утік. Його затримали вже у вагоні поїзда. Покарали. Разом з ним втратили посади суддя, окремі “кадебісти”. Не витримав розслідування прокурор - помер від серцевого нападу".
Після очної ставки Чабанова з кривдником останнього засудили до 10 років ув‘язнення.
Степана Васильовича виправдали, реабілітували. Але до цього він пробув під номером два роки. Перед виходом із в‘язниці його паралізувало. Син забрав батька зовсім хворим. Він так і не видужав, провівши після повернення додому в ліжку тринадцять нестерпних років.
...Степан Чабанов у буремні роки підтримував дружні стосунки з сусідами-колегами по праці. Дарма, що дехто був молодшим за нього, як, скажімо, голова артілі "Вперед" Григорій Іванович Капуста.
Юний більшовик 1937 року очолив в Іванівці господарство. Він увесь час у полі. Молодесенька дружина вчителювала. Зберігся навіть документ за 1937 рік, в якому зазначено про роботу Марії Сергіївни "в початковій школі Червоно-Прапорної сільської ради Голопристанського району Миколаївської області". Світле, чисте почуття об‘єднувало обох, підтримувало молодят на тернистих шляхах буденності.
Григорію довіряли, намагалися не підвести його в старанні допомогти селянам краще жити. Сприятлива атмосфера, особиста відповідальність за виявлене до нього - земляка-прогнойчанина - довір‘я, те, заради чого він жив і працював. Уже перед другою світовою війною Москва нагородила його Почесною грамотою за досягнення в сільському господарстві. Його перевели на посаду директора в Залізнопортівське "Заготзерно". Григорій перевіз сюди сім‘ю. Всі сподівалися на краще. Так би воно, можливо, й сталося, якби не війна.
22 червня 1941 року все змінилося. Григорія викликали до райцентру, видали лише три полуторки для перевезення в тил зерна, якого в коморах було набагато більше. У Залізному Порту до величезного приплаву приставали кораблі. На один з них вручну, лантухами носили пшеницю, засипали. А зерна ще лишалося десятки тонн. Григорій зібрав коней, волів. Навантажили вісімнадцять возів. Та знову не могли всього забрати.
Григорій Іванович звернувся до жителів, запропонував, щоб усі якнайшвидше спорожнювали приміщення особисто для себе.
Загули в небі ворожі літаки. Залишок дорогоцінного хліба підпалили. Дим від страхітливого вогню, як від вселенського горя, досягав аж до Новофедорівки... Григорію з сім‘єю попрощатися не вдалося - повів степовими шляхами валку.
Марія з двома дітками разом з натовпом бігла до берега, де причалило судно, щоб евакуювати людей. Через паніку серед натовпу жінка не змогла потрапити на нього. Низько пролетіла ворожа "рама". Судно відчалило. Через якусь сотню метрів від берега у нього влучила бомба. На очах у тих, хто лишився на суші, всі потонули. Вона ж з малятами рушила пішки до батьків у Стару Збур‘ївку...
Шлях Григорія Івановича пролягав подалі від боїв, до Краснодарського краю. Прибувши, обоз зупинився біля одного з райкомів партії. Там забрали частину зерна, засіяли поле, запевнили, що віддадуть борг з нового врожаю. Видали на клапті паперу розписку в отриманні посівного матеріалу. Другу частину віддали там же на зберігання. Сподівалися: фашист сюди не дійде.
Проте вже 1942 року Краснодарський край підпав під артилерійський обстріл, лінія фронту наблизилася до Краснодара. Десятого серпня німці увійшли в місто. Через два дні радянські війська відступили на лівий берег Кубані. Лише в ході Краснодарської операції 1943 року наша армія двадцятого лютого звільнила Краснодар.
На фронт Григорія не взяли через більмо в оці. У краю поступово налагоджувалося життя. Тоді й згадали про обоз. Григорія Івановича, наказали повернути зерно. Природно, всього зібрати не вдалося.
У Краснодарі відбувся суд. Г.І.Капусту на п‘ятнадцять років позбавили волі з відпрацюванням в золотоносних копальнях Печори, Воркути. З кінця 1943 року почалося його перебування у в‘язниці, де крім нього знаходилися секретарі райкомів, голови колгоспів, сільських рад, військовослужбовці, навіть генерал Крюков.
На батьківщині не знали, куди подівся вправний, хазяйновитий керівник. Ніхто нічого не повідомив сім‘ї, яка бідувала, хворіла, марно чекала звістки. Здавалося, світ занімів,провалився в безодню.
Років через сім Григорій раптом обізвався, надіслав листа своїй Марійці, дітям. У ньому нічого особливого не було, крім глибокого болю. Далі вісточки ще зрідка надходитимуть, перевірені цензурою, розпечатані, спочатку прочитані в сільраді. Незважаючи на це, Григорій Іванович писав листи-признання далекій від нього дружині. Траплялося, розповідав сни, як сумував за отчим краєм, за нею.
"Марієчко! - кричало серце чоловіка. - Ти приходиш у мої сни. Бачу тебе серед білого цвіту яблунь. Дихаю тобою. Ношу на руках, цілую. Просинаючись, відчуваю твої яблуневі пахощі, днями згадую їх, благаю не покидати мене. Ти завжди у мене перед очима з нашими дітками. Як би я хотів побути з вами хоч хвилинку, відчути ваше тепло, віддати вам своє...".
Марія читала, вірила й не вірила в розтрощене щастя, бо мала в своєму розпорядженні тільки розпач...
Сторінки щорічних календарів відлічили Григорію десять років і продовжували б рухатися далі. Та їх зупинила смерть Сталіна. У 1953 році Григорій Іванович Капуста потрапив під амністію. Документи видали з направленням до Казахстану: на Україні жити заборонялося. Папери про реабілітацію будуть, але ж знову через великий строк.
Колишній в‘язень мріяв перевезти до себе всю сім‘ю. Не сталося. Перебуваючи на каторзі, він завів позашлюбну дитину від засудженої теж за політику українки. Пізніше, на волі, коли родина відмовилася переїздити, одружився з нею. Але часто листувався з сином і дочкою, признавався їм у батьківській любові, по можливості допомагав, запрошував у гості.
Десь у 60-х роках зміг завітати до рідні. Обіймав усіх, цілував, плакав, наділяв подарунками. Розповідав, як хтось із України привіз до Казахстану два саджанці акації. У тому кліматі вони важко приживалися. Вдень і вночі він оберігав їх, немов малюків, поливав, закутував у тепле на осінь та зиму. Вони не пропали. І він був безмежно вдячний за цей подарунок від любої його серцю України.
...Діти виросли. Дружина з ним не поїхала. Сім‘я розпалася...
Туга супроводжувала роз‘єднане лихою долею подружжя до останнього подиху. Вони кохали одне одного, та, як два береги річки, так і не зійшлися. Їх перехід до потойбічного світу відбувся в один і той же рік. Там папери на реабілітацію вже не знадобилися, свідоцтво про шлюб - теж.
Їх серця, нарешті, знайшли спокій. Однак вони залишили дітям незагоєні душевні рани на спомин про розтерзане існування нещасних батьків. Не з їхньої вини.
Частина ІV

БУЗУВІРСТВО

Стомлене сонце помаленьку котилося на спочинок. У Миколаєві, на Варварівському мосту, обіпершись на виступ, стояла немолода жінка. Біля тюрми, до якої приїздила з передачею для родичів, протікала річка. Промені світила впали на цей водопій. Він змінив колір, потемнішав. Здавалося, що від в‘язниці простяглася на нього криваво-червона ковдра величезних розмірів, досягаючи ледь не іншого берега. Перехожі намагалися не дивитися в той бік, поспішаючи якнайшвидше обминути дім приречених, щоб не бачити опроміненого злодіяння.
У родині лиха не чекали...
Випускник Голопристанської морехідної школи Олександр Гальченко перед початком революції отримав диплом з направленням до флоту. Мав офіцерське звання. Коли верх взяла влада пролетаріату, біляки мусили відступати. Разом з ними повинен був тікати й Гальченко. На цей час його місцева дружина проживала з сином на квартирі в Миколаєві. І йому зовсім не хотілося покидати батьківщину. Однак довелося. Залишки колись бравих вояків прибули до Румунії. Тут Олександр "загубився", відірвався від них, перечекав, поки відбудуть далі. Маючи на руках документи, звернувся до румунського пароплавства. Його взяли механіком на судно, яке в ті голодні роки часто курсувало по пшеницю до Миколаєва. Він зміг відвідувати сім‘ю, хоч і не явно.
Команда звернула увагу на завжди засмученого товариша. Він розповів про жінку, дитину. Корабельники порадилися поміж собою, запропонували забрати їх в наступний рейс.
Зраділий біженець відразу повідомив своїм про наміри. Тоді дружина Ганна Федорівна передала рідній сестрі Марії Федорівні в Голу Пристань, щоб приїхала до неї з двоюрідною сестрою попрощатися. Що ті й зробили.
Судно прибуло в означений термін. Матроси з дощок збили громіздкий ящик. Хазяїн квартири за чималі гроші підвіз на човні з дорослим сином у ящику своїх постояльців прямо до судна. Його син увечері відправився до ресторанчика, гарно випив. На запитання товариша, звідки у нього гроші, ляпнув, за яку послугу їх отримав.
Жінки, нічого не підозрюючи, повернулися додому. Чоловіка Марії, Антона Івановича Задорожнього, який працював у голопристанському земельному банку до 1934 року, щойно перевели на по саду головного бухгалтера до Херсонського елеватора. Їхній малюк навчався у першому класі.
Миколаївська трійка НКВС діяла швидко. За злочин проти держави судили двоюрідну сестру Ганни і господиню квартири. Розстріляли хазяїна з сином. Суд розглядав справу зразу на шістьох чоловік. З 1935 року Марії Федорівні призначено п‘ять років позбавлення волі, Антону Івановичу за те, що не доніс на дружину, - шість. Подружжя відправили на станцію Біра Хабаровської області. Матір‘ю першокласнику на все життя стане ще одна рідна тітка. Марії з Антоном ніби аж поталанило в тому, що знаходилися в одному таборі. Пробули в ньому два роки. 1937 року написали листа до вищих інстанцій про перегляд справи. Відповідь не забарилася. Після переосудження їм, понад попередній строк, прибавили ще по десять років. Обох відправили далі, в інші застінки.
Ніякі повідомлення ні від них, ні про них більше не надходили. Та ось 1939 року родичка отримала вісточку від Маріїної подруги, яка вже відбула покарання. Вона розповіла про те, що Марія Федорівна народила дівчинку Наталочку. Але в баракові панував вуличний холод. Дівчаточко замерзло у матері на грудях. Сама ж вона злягла із запаленням легенів і більше не піднялася.
Після багаторічного мовчання органи держбезпеки зробили ввічливий жест - надіслали повідомлення про смерть Антона. Їхній син виріс, став моряком, проте в далеке плавання його не допустили "через темні плями в біографії".
Тітка Ганна Федорівна після загибелі О.Гальченка перетнула кордон Греції. Там працював і помер її син-моряк. Через п‘ятдесят років повернулася до Голої Пристані, де до смерті доглянув племінник.
Зараз він старий і немічний. Намагається простити жорстоке бузувірство і не може. Від отриманої через кілька десятиліть посмертної реабілітації батьків ніколи не мав ні втіхи, ні заспокоєння. Його захололі сльози дивом утримуються на очах, не падаючи на підлогу...
Суто по-материнськи могла б йому поспівчувати жінка, яка на зразок його неньки теж несла в своєму серці тягар біди...
Софійка народилася в Бехтерах. Зміни в селі сприймалися нею як підготовка до чогось урочистого, незвичайного. Навчання в школі давалося легко аж до закінчення десятого класу. Дівчина розправляла, мов крила, руки, замружувала очі, уявляючи свій перший політ у незвідану далечінь.
Випускний вечір припав на літо 1941 року, коли ворог перетнув поріг рідної землі, мерзенним чоботом став на груди її жителів. Довелося сидіти вдома, вештатись без будь-якої справи з кутка в куток, боятися відправлення у ворожу країну. Все ж настав день, коли німецьких насильників, мародерів і вбивць вигнали. Софія зразу ж знайшла роботу, стала нормувальницею на місцевій МТС.
За час війни підросли в селі діти. Педагогів залишилося обмаль. Довелося Софії Миколаївні перейти працювати вчителем початкових класів. Несучи журнал з написом - класний керівник Софія Миколаївна Фівег, - відчувала, що є куди спрямувати молодечий запал. Вона хвилювалася за кожного учня, раділа клаптику паперу, на якому вимальовувалися літери, цифри.
У творчій напрузі зустріла Софія Миколаївна Фівег-Мухіна день Перемоги над фашистською Німеччиною. З дитятком на руках сумувала разом з усіма за втраченими.
...Похмурого дня у жовтні 1945 року з‘явився у Бехтерах слідчий з Голої Пристані. Зібрав усіх з прізвищами німецького походження. (Пізніше Софія скаже, що жила, ніколи не думаючи про це). Наїхала міліція. Кільком односельцям оголосили, що забирають їх за п‘ятдесят четвертою статтею закону. Посадили в машину, повезли до райцентру.
Деякий час Софія Миколаївна знаходилася в ізоляторі з гратами, без жодного скла у вікні. Дитинка плакала, жінка нервувала. Синя від холоду, загортала в свою одежину малятко, ховала в куток від морозного подиху пізньої осені. Потім, після довгих, нудних допитів, відправили її до Херсонської в‘язниці. Там вимагали визнання в злочинах, про які навіть не мала уявлення.
На одному з дізнань ув‘язнена зламалася. Тримаючи на руках немовля, підписала папери, не читаючи їх. У неї одразу ж вирвали з рук дитя, винесли начебто в притулок.
Заарештована С.М. Фівег постановою особливої наради при міністрі внутрішніх справ СРСР від липня 1946 року за ст. 54-1 "а" КК УРСР вислана до Сузунського району Новосибірської області строком на п‘ять років, де перебувала до 3 квітня 1954 року. На спецпоселенні жила 7 років, 6 місяців, 18 днів.
Не для неї грали на бучні свята по радіо фальшиві марші, лунали поздоровлення з побажаннями найліпших благ народу, в тому числі - їй. Не для неї квітували сади в рідних Бехтерах. Не її руки клали на могили близьких червоні гвоздики, бо відбувала кару за любов до своєї маленької Батьківщини.
Вона вижила, повернулася.
"На підставі ст.1 Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. №962 - ХІІ громадянка Мухіна (Фівег) С.М. реабілітована" - так гласив сухий державний папір. Він давав у 90-х роках, як плату за глум, право на невелику компенсацію. Матеріальну. Проте ніякі гроші не можуть повернути роз‘ятрену душу в справжнє, колись життєдайне джерело...
Тисячі арештантів, на зразок Софії Миколаївни, рухалися тернистим шляхом правового бузувірства.
Земляк, теж з німецьким прізвищем, Семен Семенович Кремзер, взявся "на приціл" раніше Софії на рік. Народився він у селі Пам‘ятному, ріс у хліборобському оточенні. Дорослим сіяв пшеницю, жито. Збирав небагаті врожаї для утримання сім‘ї. Доглядав з дружиною Іриною Андріївною домашнє господарство.
На фронт не взяли. Переживав окупацію в селі. Це й послужило приводом, щоб запідозрити його в допомозі фашистам установлювати їхній порядок, агітувати за нього.
П‘ятнадцятого вересня 1944 року Семена Семеновича безпідставно арештовують, пред‘являючи тяжке звинувачення у зраді Батьківщини. А третього березня 1945 року він уже остаточно засуджений "особым совещанием НКВД СССР к 5 годам ссылки в Сузунский район Новосибирской области". Перед цим конфісковують валькову хатину, корівчину. Передають під розписку голові Пам‘ятненської сільради.
Сім’ю висилають разом з ним. Можливо, в тій місцевості, крім бехтерчанки та Кремзерів, ще знаходилися засуджені з Голопристанщини, адже їх "розпихали" подалі цілими партіями.
Семен Семенович з Іриною Андріївною зуміли зберегти в пазурах смерті своїх чотирьох дітей. Усі знаходилися на поселенні з 1945 по 1955 роки. Потім повернулися додому. Їм віддали порожню хатину. Раділи їй: є дах над головою - і слава Богу!
С.С.Кремзера прийняли в МТС ковалем. Довго він там працював. Однак 1981 року трапилося непередбачене горе - загинув у автокатастрофі.
Через кілька літ, 17 квітня 1989 року, Семена Семеновича реабілітовано. Про це повідомили Ірину Андріївну Кремзер, яка назавжди залишилася в своєму найкращому в світі Пам‘ятному.
Другий хлібороб, простий житель Келегеїв (Гладківки), потрапив у немилість набагато раніше за інших, бо мав Микола Кузьмович Власенко справне господарство, а в ньому - цілу артіль різного віку і статі - чотирнадцятеро власних дітей. 1930 року Власенкам призначили великий податок на хліб. Виконати розпорядження хазяїн не зміг. Його, як ворога народу, засудили на 10 років ув‘язнення, відправили до Сибіру, конфіскувавши запаси зерна, борошна, соломи, полови, дім, дрібні предмети з хати, навіть сокиру й молоток. Дружина, Любов Іванівна Власенко, залишилася на вулиці гола, боса, простоволоса. Син Василь, боячись фізичної наруги над матір‘ю, перевіз її до с. Очаківського.
Живим Микола Кузьмович не повернувся. Засуджений за ст. 54-10 УК УРСР (контрреволюційна пропаганда і агітація), він виправданий 02.12. 1992 р., про що повідомлено рідних за підписом прокурора Херсонської області. Якби жив, не загинув на каторзі, то на день реабілітації йому виповнилося б сто двадцять шість років. Інформація запізніла. Але наруга над безвинними забуттю не підлягає.
Не дійшов додому після засудження також Іван Степанович Семенченко, коваль артілі "Косіор", родом з Чулаківки. Жив з дружиною Марфою Трохимівною та сином Федором. 1937 року його без усіляких на те підстав арештували колишні органи НКВС за сфабрикованими звинуваченнями в проведенні підривної роботи серед колгоспників. Відправили чоловіка в "неизведанную даль", де й залишився похованим, чи просто викинутим на поталу тайговим звірам.
Він давно реабілітований. Хоч посмертно, все ж йому повернуто чесне ім‘я.
Аж у сибірських мерзлотах сходило також сонце для одного кларівського колгоспника.
На місцях люди, що дорвалися до влади, інколи видавалися страшнішими за вбивчу трійку НКВС. Подекуди їхні рішення грали вирішальну роль при винесенні вироків. На початку 30-х років у Кларівці (Круглоозерці) існував СОЗ під назвою "Червоний шлях" (Херсон. обл. держ. архів: ф. п. 217, оп. 1, д. 2, л. 61). Керівний склад цієї артілі дуже гостро реагував на справне господарство селянина Федора Дмитровича Михеєва, на те, що літньої гарячої пори інколи наймав для роботи двох чоловіків. У рахунок не бралося те, що його "гвардія" у складі Євдокима, Уті, Михайла, Фросини, Михея, Ліди, Люби ще неспроможна допомагати батькові. Дружина Ніна Костянтинівна теж не могла кидати вдома таку ораву.
Не враховувалося те, що сім‘ю треба чимось годувати, запасатися зерном для нового посіву. Муляла декому живність на подвір‘ї. Тож зібрала Кларівська сільрада свій пленум ледь не на рівні Всесоюзного, зробила Федора Дмитровича Михеєва куркулем, все майно конфіскувала, забрала до СОЗу. Куди слід передала документи на сердегу. Ото його й вислали подалі від заздрісних очей на три роки до Сибіру. Він був, як стане відомо через кілька десятиліть, "24 марта 1930 года необоснованно арестован бывшими органами ОГПУ по обвинению в якобы антисоветской деятельности, направленной на подрыв коллективизации".
1937 року підключилася до справи трійка УНКВС від 21 листопада 1937 року: про подальше його утримання за гратами з розрахунком, щоб назад не повернувся. Довго доведеться рідні чекати рішення про те, що справа Ф.Д.Михеєва, 1885 року народження, переглянута, скасована, що він реабілітований.
Висновок за матеріалами кримінальної справи у відношенні Федора Дмитровича Михеєва буде видано Управлінням КДБ УРСР по Херсонській області від 17. 01. 91 р. №40/4162. Його отримає найменша донька, чий тато залишився лежати десь, ген-ген за обрієм.
Чомусь служба НКВС інколи любила знаходити жертви в холодні місяці. Ось і Дмитра Сільверстовича Ткаченка, 1893 р., з Нової Збур‘ївки, караючі органи теж відвідали в листопаді і теж 1937 року.
Штукатур Дмитро Ткаченко вранці відправився на роботу. В селі якраз зводили будинок культури. Він там був конче потрібен. Не встиг відійти, як до господи завітали чотири міліціонери. Дітлахи Василь, Олександра, Володимир з цікавістю розглядали непроханих гостей. Занервувала їхня мама Марія Іванівна. Вона знала, чим закінчувалися відвідини такими поважними особами.
О дев‘ятій годині ранку 6 листопада 1937 року Дмитра Сильверстовича заарештували, забрали до Херсонської в‘язниці. А вже 15 листопада трійка при УНКВС (протокол №7) за контрреволюційну агітацію (ст. 54-10 КК УРСР) винесла вирок: ув‘язнити Дмитра Сильверстовича Ткаченка у виправно-трудовому таборі на десять років. Підігнали машини, засудженим звеліли стати в кузовах на коліна, повезли до залізничної станції.
"Особистам" не сподобалося, що з дітьми "ворога народу" залишилася мати. Тож забрали і її. Щоб зітерти з лиця землі сліди "злочинців", намагалися зламати хату, зірвати дах. Без захисту над головою, тепла, їжі меншенькі тулилися до п‘ятнадцятилітнього Василька, який замінив їм батьків. Сусіди боялися підходити до двору, щоб, бува, хто не доніс про допомогу нещасним.
Дмитро Сильверстович зміг прислати двох листів, один - з Бурят-Монгольської республіки, другий - з будівництва міста Комсомольська-на-Амурі. У підмурках розрекламованої на весь світ забудови є і його кістки...
Херсонський державний архів у своїй довідці підтвердив відомості про покарання Д.С.Ткаченка, який "був заарештований в листопаді 1937 р. голопристанським райвідділом НКВС УРСР за обвинуваченням в “контрреволюційній діяльності", про засудження, також про те, що "згідно чинного законодавства Ткаченко Д.С. підпадає під ст. 1 Указа Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня 1989 р. "Про додаткові заходи по відновленню справедливості по відношенню до жертв репресій, які мали місце в період 30-40 та початок 50-х років..." (Херсон. обл. держ. архів; ф.с. 6989, ф.р. 4033, оп.6, спр. 272).
Дмитро Сильверстович реабілітований 22 травня 1989 р. Він більше ніколи не побачить ні своєї рідні, ні милого серцю краю.
Гнату Савелійовичу Зорі з села Кардашинки на відміну від Ткаченка поталанило набагато більше, хоча теж записали в арештанти, бо він не захотів вступати до колгоспу. На нього, як і на багатьох подібних бідолах, наклали податок, який не міг подужати. За невиконання засудили на десять років. Дружину з трьома дітьми посадили на воза, вивезли за межі села, кинули в кучугурах. З двору нічого не дали, все господарство конфіскували. Добре, що в пісках стояла порожня, напіврозвалена хатка. Поселилися в ній.
Перебивалися тим, що вдавалося дещо придбати, потім поміняти в селах. Дівчатка, хоч і малі, няньчили чужих дітей, виганяли худобу на пашу. Якось активісти вирішили поглянути, як живуть вигнанці. Серед них знаходилася жінка. Вона в закутку примітила вузлик з квасолею.
- Ви тільки подивіться, - вигукнула вона, - у них ще й квасоля є!
Середня сестричка раптом підскочила до неї, вчепилася зубами в руку. Вузлик розв‘язався і квасоля розсипалася. Позбирали, коли всі розійшлися.
Перед арештом Гната три брати вступили до колгоспу. Вони порушили клопотання про його повернення. Той відбув покарання впродовж чотирьох років. Удома, хоч і не хотів, вступив до колгоспу. Надалі, з 1941 року, захищав Вітчизну від ворога, отримав контузію, довго лежав у шпиталі. У мирний час працював у сільгоспартілі, косив очерет на торфопідприємстві. Тихо-мирно відійшов від турбот 1969 року. Право на отримання відомостей про реабілітацію подарував нащадкам.
Сорокавосьмирічний Гнат Савелійович Зоря призивався на другу світову війну разом з тридцятилітнім Іваном Трегубом з Малої Кардашинки. Згодом служили в різних частинах.
Колгоспник Іван Тимофійович Трегуб розпрощався з дружиною, трьома дітками, родичами. Після збору у військкоматі відправився у справжнє пекло. Мирній людині важко відразу призвичаїтися до середовища, де хазяйнує смерть. Проте доводилось. Іван не мав наміру думати про неї. Пригадував сім‘ю, якій не міг послати вісточку.
В 1943 році його частина знаходилася в Краснодарі. Іван не пам‘ятав, що саме він сказав, коли читали газету з вихваляннями Сталіна, що могло б послужити приводом для засудження військовим трибуналом. Але, вже після відбуття покарання, читаємо документ прокуратури: "Трегуб Иван Тимофеевич, 1911 года рождения, уроженец села Малая Кардашинка Голопристанского района Николаевской (ныне Херсонской) области, беспартийный, до ареста 24 февраля 1943 г. красноармеец 740 артиллерийского полка ПВО, дислоцирующего в городе Краснодаре, приговором Военного трибунала Краснодарского гарнизона от 18 марта 1943 года осужден по ст. 58-10 ч. 2 УК РСФСР к 10 годам лишения свободы в ИТЛ, с поражением в правах на 5 лет без конфискации имущества за отсутствием такового...".
У Малій Кардашинці про це не чули. А Іван у Воркуті відмолював гріхи в шахті. Хитався від слабкості, тупо позирав на високі штабелі голих мерців на подвір‘ї табору. Їх щоразу більшало. Вони лежали сиві від морозного дихання природи, безтурботні, німі, чекаючи на весну. Зморені, отупілі від холоду, голоду, виснажливої праці живі трупи на них не зважали.
У цьому круговороті - знеціненому, під колючим дротом, охороною з кулеметами, собаками - до Івана признався охоронець - військовослужбовець Прохор Чорний, теж родом з Малої Кардашинки. Хоч і не можна було подавати вигляду про знайомство, щоб не зашкодити, він усе ж знайшов можливість поспілкуватися, підтримати земляка. Надалі всіляко допомагав переносити важке випробування. (Рідні розповіли пізніше про подальшу їхню дружбу аж до завершення земного шляху).
Івана Тимофійовича після суду позбавили права на листування. Тому рідня нічого не знала.
На десятий рік перебування в засланні суворого режиму Трегуба звільнили, видали дозвіл на спецпоселення в Краснодарському краї. Звідси написав листа родині. Через півроку відчайдушні мати, дружина з двома дітьми (третю залишили в родичів) прибули до нього, поселилися в бараку. Сутужно доводилося, але ж їхній дорогий син, батько, чоловік - живий! Уже всі разом мужньо терпіли півтора року.
Іван Тимофійович, хоч і не дорікали йому, бачив, як важко жінкам з малими. Просив начальника підписати дозвіл на виїзд.
Той відмовив:
- Хто ліс рубатиме?
Терпів, терпів Іван. Нарешті, урвався йому терпець. Вистежив, коли "сам" у лісовій сторожці грівся. Захопив сокиру під пахву, прочинив двері, увірвався в приміщення. Вихопив сокиру.
- Підпиши папери. Інакше живим звідси не вийдеш. Я своє відсидів. Досить!
Службовець мовчки задовольнив вимогу. Сім‘я одразу відбула додому.
Іван Тимофійович працював у радгоспі. Допомагав відроджувати спаплюжений храм, входив до складу його двадцятки. Він не любив згадувати про відрізок життя, проведений за гратами.
Виправдання ще застало його на світі. Держава компенсувала моральні збитки. Прокуратура визнала вирок військового трибуналу незаконним, реабілітувала І.Т.Трегуба 17 квітня 1991 року.
РОЗПРАВИ НАД ПАРАФІЯНАМИ

Що ж до інших громадян, то екзекутори завжди знаходили привід не лише для ув‘язнення, а й для знищення - фізичного чи морального. Наприклад, владарюванням, не передбаченому в настроях, велася рішуча боротьба з релігією. Почалася вона з першої ходи революції, коли духовенство знищувалося без розбору. Якщо, скажімо, проглянути "Списки лишенных избирательных прав по Голопристанскому району за 1923 г.", то серед названих імен моряків, вчителів, торговельників стоятимуть прізвища служителів культу. Сперед них Іван Чалий, Матвій Боцман, Парфентій Нейман, Яків Журман, Петро Притула, Павло Галафін, Платон Зеленкевич, Григорій Острянський та інші. Подібні переліки мали місце і в наступні роки. Зазначені в них поступово зникали зі сторінок життя. Хто продовжував, якщо не служити, а вірити церкві, тим влаштовували швидкі суворі розправи.
Громадянин Дмитро Іванович Артюшевський ніякої причетності до священства не мав. Звичайний собі парафіянин, як і сотні голопристанців. Йому запропонували брати участь у зруйнуванні храму Святого Духа в мікрорайоні Слободи. Завітали представники влади додому, мов порядні, запропонували роботу. Дмитро Іванович люб‘язно відхилив пропозицію. Наступного тижня знову з‘явилися вже з наказом. Він рішуче відмовився:
- Не я її будував, не я руйнуватиму!
З 1937 року Д.І.Артюшевський в ролі "зрадника" облаштувався в Сибіру на цілих десять років. Усе майно його - рухоме й не рухоме - конфіскували. Дружину "ворога народу" виселили в сусідній район без права виїзду. Двох дітей в рахунок не брали. НКВС діяв по відрегульованому принципу: чоловіка - до в‘язниці, дружину - на переселення, малих - на вулицю.
У період фашистської навали Д.І.Артюшевського з ВТТ (виправно-трудового табору) мобілізували на передову, де він загинув смертю хоробрих.
Дружина, Марія Федорівна ( у дівоцтві Корнієнко) повернулася до Голої Пристані. Свекруха заповіла їй малесеньку хатку, там вона доживала віку. Повідомлення про реабілітацію батька отримали дочка й син.
Поки земляки воювали, вже літній парафіянин Федір Михайлович Левашов відвідував православні служби в одному з пристосованих будинків. Молився за всіх.
Війна скінчилася. Додому прибув сусід К. з фронтовою подругою, сам - офіцер, при нагородах, але без ноги. Левашов зустрівся з ним і, оскільки ніколи не кривив душею, то зробив зауваження:
- Як ти міг привезти в Голу Пристань фронтовичку? Твої діти, дружина чекали на тебе, стояли під дулом автомата, їх же терзали в гестапо. Невже ти не за них воював?
Через кілька днів Федора заарештували. Судили за те, що він нібито під час війни агітував у церкві проти радянської влади. В 1947 році отримав десять років ув‘язнення з повною конфіскацією майна.
В‘язень у промерзлому казематі лягав і вставав з думкою про звільнення. Минуло десять страшних років. Він знову вдома. Радо зустріла дружина Ольга Архипівна в чужій квартирі... Невдовзі приїхала до них молода жінка, дочка знайомого, який перебрався до Херсона. Просила Федора Михайловича поїхати з нею до батька, тяжко хворого.
- Він жити не може, і вмерти не може, - плакала. - Наказав без вас не повертатися.
Не відмовив Федір. Хворий заметушився, щиро вітався, поздоровив з поверненням. Почав зі сльозами у вицвілих очах просити прощення, навіть гроші запропонував. Гість не міг второпати, чому це лежачий верзе казна що.
- Хіба ти не знав, - захрипів недужий, - хто тебе посадив? Здогадався, хто з друзів?
- Вперше чую, - зізнався Федір.
- Я написав на тебе донос під диктовку К., його підписав товариш із сільради. Прости мені, я стільки років мучився.
Федір змінився в обличчі. Хотів піднятися й не міг. На тіло накотилася хвиля болю.
- Прости, - долинув знову хрип, - прости.
Левашов мляво підвівся.
- Прощаю! - і, хитаючись, вийшов.
Наступного дня "друг" помер. Сам Федір розлучився зі світом 1970 року. Про його реабілітацію сповістили дружині.
Іншого Федора судили набагато раніше Левашова. Сумирний, лагідний, непитущий Федір Максимович Федоренко вірою, правдою служив царю аж в Австрії, воював у 1914 році, пережив революційну плутанину. Одружився. Кохана Ірина Василівна подарувала йому четверо дітей. Він їх безмірно любив, ніколи не підіймав на них руку.
- Хто не любить дітей, - виголошував, - той не любить Бога.
Без діла не сидів. Насадив сад. Мешкав поблизу плавнів, тож косив очерет на продаж. Приїздили з сіл, брали для покриття дахів, різних домашніх потреб. Віруючий Федір Максимович виконував обов‘язки паламаря. Церква переживала скрутний період, тож віддала йому на зберігання книги релігійного змісту.
1935 року арештовують трьох: отця Олександра, паламаря Федора, старостиху Килину Гурнак. При обшуку вилучають у Федоренка три лантухи рідкісної церковної літератури, дуже дорогої. Судили всіх зразу. Священика відправили невідомо куди, про нього більше ніхто ніколи не чув.
Ф.М.Федоренка і Килину Гурнак повезли на десять років до Свердловська. Федір будував паперово-целюлозний комбінат, Килина шила, латала спецодяг.
Дружину виселили в інший район.
- Тато, - розповідала сивочола дочка Анна, - виконував смиренно найтяжчі роботи, перебував удень і вночі в молитві. Їв кору дерев, коріння. Матір у нас теж забрали, виселили. Старший брат Олександр зразу допомагав у всьому, потім почав плавати від місцевого "Парусфлоту". Ми залишилися на руках в одинадцятилітньої Милі. Вона прала нам убоге вбрання, годувала, де чим знайде. Ще й примушувала ходити до школи. Батьки навчили нас молитов, то увечері ставали навколішки, просили в Бога ласки до тата й мами. Мама працювала в одного єврея, допомагала по господарству. Коли він дізнався, що діти самі, почав усюди писати, щоб її повернули додому. Через рік ми зустрілися.
Мама косила очерет, ми носили його до двору, топили ним, продавали. Так і перебивалися. Тато повернувся через десять років, у 1945 -му. Через рік померла матінка, не витримав організм нелюдського навантаження...
Федір Максимович і надалі відвідував церкву, допомагав священику в ролі паламаря. Спокійного, завжди привітного дідка всі знали під прізвиськом "голубок" - він з усіма вітався, називаючи "голубками".
Діти виросли. Сину Олександру важкенько доводилося, бо довго значився як дитина "ворога народу". Дід "голубок" реабілітований після смерті. Його старенькі доньки Анна Федорівна - колишній головний бухгалтер Голопристанського держбанку і робітниця санаторію "Гопри" Меланія Федорівна Федоренки, з любов’ю, вдячністю говорили про батьків, їх глибоку віру, людяність, передані у спадок їм, онукам, правнукам.
Добрим словом згадали вони також "тітку Килину". Вона повернулася до сім‘ї у сімдесятирічному віці. Парафіяни місцевого храму не тільки відбули однаковий строк безпідставного покарання. Вони й мислили однаково, бо вважали, що страждали за Христа. Мабуть, вони, незважаючи ні на що, щасливі. Бо мало кому із приречених надано право повернутися до місць проживання.
Свідки розповідали, як інколи в‘язнів провокували на незначні вчинки для збільшення строку, а то й розстрілу. Негласно, під різними діагнозами, ліквідовувалися особи, котрі витримали, попри всі знущання, строки покарання, збиралися на волю.
Сотні смертників Голопристанщини залишилися, навіть після страти, безнадійно лежати без виправдань - їх просто ніде не зафіксовано. Мотив - такої людини взагалі не існувало. Як, скажімо, Миколи Івановича Вєтрова, бухгалтера санаторію "Гопри". За рішенням трійки УНКВС по Миколаївській області в 1937 році його розстріляно і знищено всі сліди перебування на згорьованій українській землі.


Частина V

ОБЛОЙСЬКІ ПРИМАРИ

Село Облої, задубіле, заціпеніле від жаху раптового наїзду “енкавеесівців”, дрімало неспокійним сном. Колючий вітер з моря безжально кидався на принишклі будівлі, грюкав у двері.
Матвій Іванович Кравченко ( 1870 р.н.) з вечора обійшов господарство, підкинув сінця конячкам, поправив засув на дверцях корівника. Невідомий раніше тягар давив на груди, не пускав до старенької хати. Там відпочивало одинадцятеро його дітей. Чаділа під образами лампадка.
Матвій Іванович зазирнув усередину, повернувся до двору. Побачив, як потайки заходили два чоловіки. Вони, активісти М. і В., озвалися, наказали не рухатися. Розмову вели притишено. Нагадали: Кравченко напередодні відмовився від добровільної віддачі свого добра для загального користування; який я, мовляв, куркуль, у мене малих більше, ніж у вашій артілі людей...
Вранці сім‘я не знайшла батька. Шукали всюди, питали в заядлих втілювачів нового ладу. Ті мовчали. Пропав чоловік...
Минув у горі для родини 1929 рік. Дочка Параскева виходила заміж за односельця Миколу Рильського. Згадані М. і В. (прізвища відомі) зупинили візок з нареченою, зірвали з неї фату, здерли кожушок, залишили на морозі в тонесенькому платтячку. Це, кричали, куркульське поріддя...
Старші продовжували шукати тата. Хтось пораяв подивитися в хащах дикої маслини за селом. Якраз відтала земля. З неї відкрилося воляче ярмо. А в ньому... задавлений Матвій. З криком, стогоном зібралися всі, щоб поховати годувальника, перенести до цвинтаря. Однак сільська влада відмовила в цьому, не дозволила також поглибити яму. Тож підсипали горбик, вирівняли. Хреста не ставили - заборонили посібники вбивць.
Надалі, у відлигу 60-х років, приїздила онука прибирати могилу. Їй, адже більше нікому, відшкодували завдані збитки. Дід Матвій залишився лежати серед трав, кущів. Постаріла й вона, не може часто відвідувати те глухе село. Плаче, не збагне несправедливої давньої ненависті до ні в чому не винного трудівника.
Ще маленькою, згадує, ледь не забрали в неї батька, ветфельдшера Миколу Івановича Рильського. В 1937 році приписали йому падіж овець. Взяли під варту. Відсидів вісім місяців. Але не всі тремтіли за власну шкіру. Головний ветеринарний лікар району Котов зі своїм заступником Коломійцем підняли документи, організували перевірки. Писали у всі інстанції, врятували.
Дід Миколи Івановича, музика, учасник Кримської війни, Авксентій Рильський, допомагав доглядати дітей сина Івана, загиблого на Перекопі в 1914 році. 1933 року разом з правнуками, вже дітьми Миколи, Толиком і Оленкою, помер з голоду. Тоді кожна вуличка страждала від цієї смертоносної пошесті, дарованої громадянам в нагороду за сумлінну працю.
Не обминуло зло Василя Матвійовича Кравченка, механіка. Коли розпочалася війна, військкомат записав його до резерву через хворобу. Ворог під дулом автомата примусив працювати в майстерні. Після успішного просування Червоної Армії Василь мусив відповідати за "служіння німцям". Опинився аж у Солікамську, потім - у Караганді. Дванадцять років позбавлення волі одержав замість розстрілу. Витримав голод, холод, знущання і... не повернувся.
Дочці (Гуріній) надіслали жалісливого листа, мовляв, останнього дня перед виходом із табору напарився, не витримало серце, помер. Не подумали про те, коли та лазня влаштовувалася для невільників і як можна напаритися в напівтеплій воді в тих кількох тазиках, що мали в своєму розпорядженні "зеки". Їхні тіла теж після відбуття покарання часто "облюбовували" території ув‘язнень.
Василь Матвійович реабілітований через багато років, коли плакати над довідкою майже нікому...
Як і його сусіда по Облоях, не взяли на фронт Олексія Микитовича Малюка. Він теж у період окупації трудився в сільській майстерні не за власним бажанням. Уже з 1943 року Олексій Микитович - на вітчизняній лаві підсудних. "Загримів" на дванадцять років до Владивостока, де кожен день здавався вічністю.
Дружина Поліна Іванівна бідувала з дітками Сашком, Миколою, Валентиною. Вони при батькові ще не встигли підрости, як його забрали. Мати побивалася, як риба об лід, всі повоєнні роки в зневазі влади, в злиднях. На трудодень майже нічого не отримувала. А тут голод 1947 року підоспів. Збирали тоді незначний урожай. На току віялки обчищали. Вона й нагребла дітям баночку зерничка з половою.
- Спіймали її, - розповідала старенька донька, - в чотири години дня. Закрили в конторі. Голова колгоспу зі свідками відняв у нас ключі від хати, обшук вчинив. У скрині стояла коробка висівок, конфіскував. Вранці - ні світ, ні зоря - машина повезла матір. Ми порозлазилися в різні кінці. Колись зберемося разом, не впізнаємо одне одного.
Поліна Іванівна засуджена на п‘ять років, відправлена до Бурят-Монголії вантажити ліс. З невільниць знущалися як хто міг; роботу виконували здебільшого ночами. Колоди величезні, колючим дротом пов‘язані. Ніяк бідолашним не підняти, нутрощі вилазять. Конвоїрам до того байдуже - прикладом в спину замість допінгу! Скільки їх там падало - не перерахувати. Відсунули з-під ніг - і далі.
У великім відчаї послала Поліна до Владивостока листа Олексію. Все описала, додала: "Ти сидиш і я сиджу. Тільки невідомо, де наші дітки, ще ходять десь по землі, чи вже лежать у ній".
Закалатало серце каторжанина. Думки посунули в голову одна страшніша іншої. І, хоч православний, вирішив перекреслити своє життя. На щастя, врятував сам начальник. Два тижні тримав біля себе, непомітно підгодовував, бо Олексій уже падав, перевів на легшу роботу.
Поліну Іванівну звільнили через три роки. Вона знову подалася "на заробітки" до колгоспу.
Дочекалася родина через дванадцять років і Олексія Микитовича.
-Те, що він переніс, не можна передати, - зітхала Валентина Олексіївна, - знущання, голод, щоденні смерті поруч. Батько інколи починав розповідати і в розпачі замовкав, заливався сльозами. Після повернення він у нашому селі завідував майстернею. Потім прибув випускник інституту, батька призначили його заступником. Хоч і в літах уже, а дружив з молодим. Обоє мали взаєморозуміння, повагу. Татові всі роки перебування у в‘язниці зарахували в робочий стаж, реабілітували. Жив мало. Бо приїхав з виразкою шлунку, цукровим діабетом. Уже на волі ампутували йому ногу. Відзначив шістдесят сім років і помер. Мама аж до восьмидесятиліття трудилася в колгоспі. Всього шість років після цього знаходилася з нами, потім теж склала рученьки. Так і лежать у своєму селі. Не тільки наша родина постраждала на цьому крихітному клаптику України.Не тільки...
...Кошлаті вранішні тумани висіли над Облоями. Нерівномірно освітлений простір здавався через них якимось примарним, малюючи дивні фігури. Старі хрестилися. Вони вважали - то навідуються до земляків невідспівані в церкві душі безвинно замордованих...


Епілог КРОВОТОЧИВІ РЯДКИ

На Голопристанщині, як і по всій Україні, починаючи з 1917 року, пролилося багато крові невинних людей. Тотальні репресії породили загони арештантів у виправно-трудових таборах , колонії смертників. В основі їх лежить цілий комплекс причин.
Молода радянська держава виникла як диктатура пролетаріату, де на початку функція насильства була однією з провідних, а далі - взагалі провідною. І репресії стали її невід’ємною частиною.
Запроваджувався відкритий бандитизм, сатанинська сила в образі чекістів, “гепеушників”, “енкаведистів”, “кагебистів”. Щоб керувати величезною багатонаціональною Росією, вже у грудні 1917 року більшовики створюють ВЧК - “Всероссийскую Чрезвычайную Комиссию”. Очолив її Фелікс Дзержинський.
Шостого лютого 1922 року замість ВЧК народжується Головне Політичне Управління - ГПУ, бо ВЧК зробилася символом насильства та масових убивств.
Серед перших наркоматів, створених більшовиками, вирізнявся “Народный Комиссариат Внутренних Дел” - НКВД, остаточно сформований до січня 1918 року. Складався з 12 відділів. Керував радянським будівництвом і роботою місцевих Рад, робітничо-селянською міліцією, карним розшуком, військами внутрішньої охорони, організацією виправно-трудових установ, тощо.
На НКВД покладалося проведення загальної трудової повинності, здійснення закону про відділення церкви від держави. Першими наркомами були Риков, Петровський, Дзержинський.
Мимохідь згадаємо про долю церков. "За рішенням партійних органів, - зазначається у фондах Всеукраїнського Товариства "Меморіал ім.В.Стуса", - почалося вилучення церковних цінностей, нібито на користь голодуючих. Однак у цьому була прихована антицерковна спрямованість, що розкриває надрукований лише в 90-х роках ХХ століття лист В.Леніна членам Політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 року: "Именно теперь, и только теперь, когда в голодных местностях едят людей, и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешеной и беспощадной энергией и не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления". (В.И.Ленин. Неизвестные документы. 1891 - 1922.- М., 1999.- с.516).
У багатьох місцевостях головним експропріатором виступало ГПУ. Активно використовувалося військо, а сам процес вилучення церковних цінностей нагадував військову операцію. Кампанію було закінчено наприкінці липня 1922 року...
Каральному органу НКВД надавалися широкі повноваження, репресивні акції чинилися ним у надзвичайній секретності. Фальсифікуючи політичні кримінальні справи, карателі гучно називали їх ділами "ворогів народу".
В 1930 році знедолені українці почали противитися режиму насильства. Особливо потерпало від нього селянство. Тільки з першого січня по дванадцяте червня 1930 р. в Україні вчинено 1536 терористичних актів. Їх мотивами називалися: колективізація, розкуркулювання, класова помста, посівна кампанія, хлібозаготівлі, вилучення куркульського активу, репресії та ін. Голова ГПУ В. Балицький був змушений очолити "оперативний штаб" для боротьби із виступами селян. Він особисто керував придушенням цих виступів у різних регіонах України. Надалі, вже 1932 року, для їх заспокоєння направлені В. Молотов, Л. Каганович, В. Балицький та ще з ними більше півтори тисячі прихвостнів. Саме тоді комісія В.Молотова "поставила всіх на місця", зламала хребет нації, примушуючи Україну здати близько 360 мільйонів пудів зерна, тоді як вона мала з такого обсягу трохи більше третини.
Система міцніше "підкручувала гайки". У липні 1934 року на базі ОГПУ ще ширшу діяльність розгорнув Народний Комісаріат Внутрішніх Справ - НКВД СРСР та НКВД союзних республік. Наркомом внутрішніх справ СРСР призначений Г. Ягода, першим заступником - Я. Агранов, другим - Г. Прокоф‘єв. Тоді ж, восени, створено Особливу Нараду (Особое совещание - ОСО). Їй надавалося право карати строком заслання на п‘ять років і ув‘язнення до концтабору на такий же строк. Уже наприкінці року розслідування справ зменшувалося до десяти днів. Вони розглядалися в суді без адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не задовольнялося. Вирок виконувався негайно після винесення.
Наступний, 1935 рік, поповнився органами позасудової розправи - "трійками" НКВД. Їх наказано створити в республіках, краях, областях. До "трійки" входили начальник НКВС, перший секретар обкому партії, голова облвиконкому. Вона оформляла анкету, де значилися ім‘я, по батькові, прізвище, вчинений злочин. Приводилася жертва і протягом кількох хвилин вирішувалася її доля. Прокурори туди не входили і не допускалися. "Трійці" відпускалися "ліміти" на розстріли. Україні, за поданням з місць, послано "ліміт" у п‘ять разів більший за інші.
Масові репресії стали звичним явищем. 1936 року Г.Ягоду звільнено від обов‘язків наркома внутрішніх справ. На це місце призначено Миколу Єжова. Якщо при Г.Ягоді під час арештів існувало для окозамилювання якесь узгодження з певними керівниками чи органами про притягнення до відповідальності, то при Єжові вони здійснювалися без будь-яких узгоджень. Він видавав накази про проведення операцій над німцями, керував репресіями зрадників Батьківщини, виявляв членів шпигунсько-диверсійних організацій і т.п. При ньому кількість звинувачених у "контрреволюційних злочинах" зросла 1937 року порівняно з 1930 роком у десять разів.
“Єжовщина” за 1936 - 1938 роки масові репресії звела до найвищого рівня.
При Сталіні в країні існувала жахлива атмосфера. В ній торжествувала підлість, зрада, наклепництво, доноси, шпигунство. Панував масовий психоз, в результаті чого зростала кількість безпідставних покарань. Надалі суспільство лихоманили також нікому не потрібні депортації, коли людей зривали з насиджених місць, переселяли в малонаселені, непридатні для життя регіони. Перша депортація здійснилася у грудні 1939 року до віддалених районів Радянського Союзу. Друга - у квітні 1940 і травні-червні 1941 років.
Для боротьби зі своїм народом третього лютого 1941 року Указом Президії ВР СРСР Головне Управління Державної Безпеки - ГУГБ НКВС СРСР - було виділено в окремий Наркомат Державної Безпеки - НКГБ. У війну вона ввійшла як зміцнілий каральний орган. Завдяки їй не зменшувалися "по всей необъятной Родине" розкидані дітища - монстри неперевершеного режиму - тюрми, катівні, концтабори, “психушки”.
Згадане Всеукраїнське Товариство "Меморіал ім. В. Стуса" у своїх фондах має приголомшуючий документ під назвою "Перелік Москвою організованих концтаборів". Їх налічується 230 груп. "Крім перерахованих 230 груп була ще велика кількість пересильних та засекречених таборів, політізоляторів, в‘язниць і психушок. У них страждали мільйони невинних жертв Московського геноциду, передовсім українців та членів інших поневолених Москвою народів" (там же).
У післявоєнний період природа комуністичного режиму не змінилася. Україна й надалі продовжувала знаходитись у цупких обіймах "старшого брата" з мотузкою на шиї.
Після смерті Сталіна в 1953 - 1964 р.р. влада знаходилася в руках М. Хрущова. Він ліквідував злісного сталінського ката Лаврентія Берію, списав усі недоліки на "вождя народів". Хоча сам, уже лідер, теж дивував світ нахилом до дій попередників. Кар‘єра цього комуністичного реформатора закінчилася восени 1964 року.
Безпідставно арештовувалися і при владі Л. Брежнєва (1964 - 1982) та його послідовників.
На Україні 1972 року, з благословення Генсека, В.Щербицький впроваджував тотальну русифікацію. За її неприйняття, критику оперативно знаходили винних, відправляли за старими адресами вже ніби аж нового режиму.
Під час перебування Л. Брежнєва при владі особливої сили набуло придушення інтелектуальної свободи і прав людини (із застосуванням психіатричного терору), арештів і висиланням дисидентів, посилився суцільний контроль суспільства з боку органів КДБ.
Тирани, як і всі живі істоти, теж смертні. Закінчився і маразм Л. Брежнєва в 1982 р. Після нього недовго керував Ю. Андропов (1982 - 1984). Він почав відроджувати жорсткі методи управління, засвоєні ним ще на посаді Голови КДБ СРСР.
Після нього за посаду генсека всього рік тримався хворий К. Черненко, якого після смерті замінив М. Горбачов. Цей зі своєю командою розпочав реформи "згори". Вони сподівалися врятувати систему, поліпшити соціально-економічне становище командними методами. Проте це були утопічні розрахунки. М. Горбачов продовжував молитися комуністичним ідеалам. Однак висунув два принципових гасла: "гласність" і "демократизація". Одним із результатів цього стала ліквідація "білих плям" історії, повернення імен дискредитованих, розгортання дискусій навколо політико-історичних проблем, залучення через публіцистику досконалих сучасних процесів широкого загалу...
Врешті-решт, розпався "Союз нерушимый республик свободных". Тільки чомусь тієї "свободи" справжня історія не пам‘ятає, і Україна - в тому числі. Бо має безліч прикладів наруги над собою.
Довести, переосмислити минуле, щоб воно не повторювалося, мають уже професійні історики. А в короткому циклі "Гади на водопої" з величезних цифр взята мізерна кількість і то, лише політично репресованих осіб в окремому районі України.
Автор свідомо обходить серед багатьох інших тему голодомору, бо вона не вмістилася б не тільки на численних сторінках, а й у душах більшості населення Голопристанщини. Про неї варто не писати, а кричати аж до піднебесся з розпачу, горя, жаху. Крім того, мати серце, яке б зуміло все витримати, перш ніж покласти на папір кровоточиві рядки...
Ще продовжується зривання масок зі справжніх ворогів народу. Тисячі ні в чому не винних громадян реабілітовані. Трагічні події минулого оприлюднюються. Їх жертвам повертаються чесні імена, в тому числі і страдникам Голопристанщини.

Гола Пристань
2004 рік


Література.

1. Великая Октябрьская социалистическая революция.- М.: Советская энциклопедия, 1987.
2. Забуттю не підлягає: Хроніка комуністичної інквізиції в Україні 1917 - 1991 р.р.// Київська міська організація Всеукраїнського Товариства “Меморіал ім. В. Стуса”.- Kyiv - New York - Toronto, 2003.
3. Морозюк Федір. За вільну, омріяну Тарасом, неньку...- Херсон, 2000.
4. Сибірські ГУЛАГи - Херсонські степи: Спогади.- Херсон, 2002.
5. Херсонська обласна державна адміністрація. Забуттю не підлягає: Нариси. Спогади. Оповідання// Редакція науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією".- Херсон, 1994.
6. Матеріали Херсонського обласного державного архіву: Ф.С.3338, Ф.Р.4033, ОПЗ, стор. 769-770; Ф.С. 6989, Ф.Р. 4033, ОП 6, стор. 272. Ф.Р.217, ОП 1, Д. 2, Л2, 06.3.
7. Довідки прокуратур.
8. Документи, знімки з домашніх архівів, розповіді рідних.
Кiлькiсть переглядiв: 36