/Files/images/grabko.jpg Народився 16 червня 1943 року в селі Кирилівці Красноградського району Харьківської області в сім'ї колгоспників. З 1962 по 1967 роки проходив строкову військову службу в лавах Радянської Армії. Трудову діяльність розпочав у 1967 році на Херсонському бавовняному комбінаті.Протягом 1968-1978 років працював механіком Каховського рефрежираторного депо, машиністом склоформуючих машин Херсонського заводу скловиробів. Без відриву від виробництва закінчив відділення журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Член Національної спілки журналістів України. З 1981 року розпочав журналістську діяльність в Херсонській обласній газеті "Наддніпрянська правда" кореспондентом відділу листів, потім - відділу промисловості і транспорту. З 1983 по 2010 роки працював на різних посадах в редакціях газет "Чорноморець" Скадовського району, "Заповіти Леніна", "Голопристанський вістник", "Рідна Пристань" Голопристанського району. З 2004 року по теперішній час написані та видані друком художньо - документальні видання та збірки оповідань, роман - фентезі. Список літератури:

  1. Грабко А. Короткі зустрічі: Оповідання. - 2006р.- 182с.
  2. Грабко А. Без строку давності: Оповідання: «Стар», 2007.- 262с.
  3. Грабко А. Чужа душа: Оповідання: «Стар», 2008р.- 253с.
  4. Грабко А. Ми голяни: Історична художньо-документальна повість: ТОВ «Южполиграфсервис».- 2009.- 304с.
  5. Грабко А. Не ставай край Туману: Роман-фентазі: Херсонщина.- 2009.- 351с.
  6. Грабко А. Волхви кують - терем будують: Роман-фентазі: Херсонщина.- 2012.- 384с.
  7. Грабко А. І скажуть люди: Психологічно-портретна повість: Наддніпряночка.- 2012.- 464с.
У 2011 році Анатолій Антонович Грабко став переможцем обласного конкурсу "Відкрий свою бібліотеку" з оповіданням "Серед степу широкого", яке пропонуємо Вашій увазі.

Серед степу широкого

= Оповідання =

Закіптюжений автобус кушпелив манівцями, і Андрій уже почав жалкувати, що сів у перший-ліпший транспорт. Поспішати йому не було куди, міг би й почекати нормального рейсового автобуса. А чув же, як диспетчер оголошувала, що цей рейс відбувається з заходом у села по обидва боки дороги. "З заходом" – це м'яко сказано, адже по кілька кілометрів доводилося рухатися вздовж лісосмуг та ланів.

Самі лісосмуги не змінилися за минулі роки, залишилися такими ж, як у дитинстві. Зате лани справляли гнітюче враження: вони нагадували штани жебрака, де латка на латці і латкою поганяє. Мабуть, не в руку пішло декому розпаювання. Та й те сказати, гектари паїв лопатою не зореш, а наймати техніку не кожному по кишені. А коли ще й в оренду не вдається здати землю, залишається вона сиротою безплідною, і якщо й родить щось на ній, то тільки густі бур'яни.

Якраз навпроти таких заростів автобус раптом запирхав, засмикався і зупинився. Водій, невисокий вертлявий чоловічок, вискочив назовні, розчинив якісь дверцята, у чомусь покопирсався – через запилене вікно годі було й розгледіти щось, а потім брудними пальцями поліз до потилиці. Вже через інші двері нерішуче зазирнув до салону:

- Ви ось що, щоб не паритися отут, можете перейти під дерева, там хоч вітерець дме.

- А ми що, обламалися? – запитав хтось із пасажирів. – Це надовго, чи як?

- Не знаю, як ви, а автобус трішки поламався, - відсторонено, думаючи про своє, пожартував водій. – Зараз буду розбиратися. Та ви не хвилюйтеся, відпочивайте, поки я полагоджуся.

Андрій мовчки підвівся, глянув на сидіння: на ньому темнів потом відбиток його сідниці, подумав, що такий же вигляд мають і його штани ззаду, але не соромився цього, бо не кращий вигляд мали й інші пасажири. Зійшов на землю й озирнувся. Прямо перед ним височіла вище за нього соковита стіна з мишію та щириці з товстелезними насінниками. І сонце світило якраз на них. Де ж той затінок? Здогадався обійти автобус і опинився перед лісосмугою з акації та дубків, а поміж ними кущився молодий підлісок серед ріденької трави. Андрій нагнув гілля і вмостився на ньому, блаженно простягши ноги.

Услід за ним із салону потяглися попутчики. Першою до дерев наблизилася дівчина в коротенькій спідничці, озирнулася у пошуках зручного місця: трава була такою ріденькою, що її не вистачало для сидіння без ризику забруднитися.

- Сідайте біля мене, - запросив Андрій. – Гілля на всіх вистачить.

- А вам не шкода його ламати? – озвалася дівчина, нерішуче дивлячись на підстилку.

- Хіба ж я щось ламаю? – здивувався чоловік. – Я тільки нагнув його, а коли підведуся – гілки теж піднімуться, і все залишиться у первісному стані.

Дівчина несміливо опустилася поруч, і Андрій ледь стримався від сміху: навряд чи куцої спіднички вистачило, щоб прикрити гілки, а тому тілу, мабуть, лоскотно торкатися до прохолодної і вологої зелені. А дівчина дістала з невеличкої сумочки книжку і заходилася читати. Андрій скоса поглянув, помітив, що книжка розкрита на сімнадцятій сторінці, де повинен бути штамп, якщо книжка з бібліотеки. І справді, побачив групу цифр і штамп "Читальний зал". "Дивно, - подумав він, - з читальної зали не кожному дадуть книжку додому. Мабуть, дівчина працює в бібліотеці". Цю думку він висловив уголос.

- З чого ви взяли, що я бібліотекар? А-а, штамп побачили. Ні, я там не працюю, але читач давній, постійний і перевірений. Немає в мене часу сидіти у залі, ледь упросила дівчат, щоб дозволили взяти книжку з собою.

- Така цікава? Чи підручник7

- Михайло Стельмах, - коротко сказала дівчина і неначе цим прізвищем повністю вичерпала відповідь, але побачила здивований погляд сусіди і додала: - Мій улюблений письменник, як на мене, справжній український лірик.

- Але ж він, здається, прозаїк?

- Так, його твори прозові, але вони неначе пісня. Не вірите? Тоді послухайте. – Дівчина повернулася боком, від чого спідничка піднялася вище і майже повністю оголила повненьке стегно з шовковистою на вигляд шкірою. - "В лісах біля своєї пасіки він зустрів Тетянку і в її зеленкуватих очах, що під віями здавались карими, прочитав свою судьбу. Ніколи він більше не мав таких вечорів, як ті, коли між літом і осінню зупинився вересень, коли уста її запахли чорнобривцями, а босі ноженята – нечуйвітром, опеньками і росою". Як вам ці слова? – дівчина допитливо зазирнула в очі.

Андрій зачудовано мовчав, а дівчині нетерпеливилося довідатися його думку.

- Невже нічого не відчули? Невже не зачіпають душу ці слова? – допитувалася вона, машинальним рухом намагаючись натягнути спідницю.

- Справді, є в них і лірика, і ніжність, і справжня любов до природи, - сказав, нарешті, Андрій. – Я про інше думаю: у наш комерційний час лірика якось відходить на задній план, і почути таке від молодої дівчини, щонайменше, дивно...

Навколо гомоніли попутники, вони вирвалися з задухи салону і тепер насолоджувалися цілющим повітрям. Десь поблизу заплакали, завуркотіли дикі голуби, як метроном, почала відлічувати роки зозуля, але все перекривав дикий регіт чайок, що полювали на комах у польоті.

- Тим дивніше, що і я займаюся комерційними справами. Щоб вижити. А творчість Стельмаха допомагає не виживати, а жити, вірити у майбутнє, бачити навколо себе не тільки негатив, а й красу, щирість, любов. У його зображенні навіть негідники набирають сприйнятливого вигляду. Ось послухайте! – Дівчина перегорнула кілька сторінок. – "На бандитському коні розтрусив, проциндрив свою молодість Омелян, у бандитських лігвах загубив сміх і посмішку, біг за своєю долею аж на чужі кордони, а коли довідався, що і там її нема, повернувся у свої ліси, пововкував деякий час, потім прийшов у повіт з повинною і став у своєму селі церковним регентом, бо при грішному тілі мав голос праведника". Правда ж, гарно вимальовується образ людини? І зовсім із несподіваного ракурсу. А ви кажете!..

- Хіба я щось сказав? – здивувався Андрій.

- Та ні, це я так, - знітилася дівчина.

- Може, познайомимося? – запропонував Андрій, щоб змінити тему. – Мене звати Андрієм, їду до Голої Пристані на постійне місце проживання, колишній військовий.

- А я Галина, менеджер торгової фірми, народилася, виросла і живу в Голій Пристані, а працюю в обласному центрі.

- Пробачте, але мені здалося, що ви маєте гуманітарну освіту...

- Майже, я – медик за освітою і представляю фірму, що займається збутом медичного обладнання. А загалом, моя робота надто далека від знань, отриманих мною в інституті. Довелося ще й економіку вивчати.

- Як же вам удалося вийти на літературу і, зокрема, на творчість Стельмаха?

- Ви навіть не уявляєте, як я вдячна за це працівникам районної бібліотеки! Усе почалося з того, що кілька років тому мені зробили операцію. Через тиждень виписали з лікарні, лежала вдома перед телевізором. Ніколи не думала, що він може так набриднути! Захотілося щось почитати. Але книги з моєї невеличкої домашньої бібліотеки були давно прочитані, а таких, які варто перечитувати вдруге, погодьтеся, не так і багато. Тож і подибала я поволеньки до бібліотеки. Як зараз пам'ятаю: на той час на абонементі знаходилися дві Наталки, обидві Снєгурови. Я ще здивувалася тоді: зовнішньо не схожі, та й чому б це батькам давати дочкам однакове ім'я? Пізніше узнала, що вони – зовиці, обидві Наталки побралися з рідними братами. Мабуть, жіночки помітили мій стан, бо запропонували зручне крісло, розпитали про мої літературні уподобання, принесли купу книг, щоб вибрала для читання. Отоді й зайшла мова про Михайла Стельмаха, бо якраз незадовго перед цим повідомлялося про смерть видатного письменника, ветерана війни.

Відверто кажучи, спочатку важко давалася мені українська мова, хоч сама, як кажуть, щира українка. Так склалося, що наша побутова "балаканина" далека від справжньої української, в інституті – латина та російська. Але вже на другій книзі Стельмаха я не просто звикла – знову щиро покохала нашу солов'їну мову. Ну, скажіть, як не закохатися в такий ось опис місяця вересня: "Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, низинно вторували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах золота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця печаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отих крил, що забирали з собою літо, чи того, що й ти не можеш злетіти, як птиця".

У своєму щирому захопленні Галина зовсім перестала звертати увагу на одяг, вже давно з-під спіднички виднілися білі трусики, і Андрій посилено відводив погляд, намагаючись дивитися співрозмовниці у вічі. Від автобуса долинали дзвякання металу та сердите бурмотіння водія, співали у траві коники, насолоджуючись літньою спекою.

- Поступово я стала в бібліотеці своєю людиною, завдяки чому вдалося познайомитися з її колишньою директоркою, Марією Яровою, відомою письменницею-краєзнавцем, і нинішньою, Галиною Шмагель. Потоваришувала з Нілою Бобровою та Альоною Туркот, які обслуговують відвідувачів читальної зали. Незабаром почала помічати особливу ауру бібліотеки – доступність і відкритість її працівників, доброзичливість, щирість, бажання залучити людей до світу прекрасного. Ні, я розумію, що в невеличких колективах трапляється всякого, але цього нам, читачам, не дозволяють помічати. Я дивилася на бібліотекарів і заздрила, що вони у будь-який час можуть читати все, що заманеться. А вони сміються, мовляв, за роботою на читання просто не вистачає часу, хоч про кожну книгу повинні мати уявлення. Я одужала, знову приступила до роботи, але тепер уже не можу обійтися без спілкування з бібліотекарями, без хорошої книги. Дещо купую на ринку, але сучасна література мене не влаштовує, навіть більше – часом обурює: надто багато помилок, а про нецензурні вирази вже мовчу. І Михайло Шолохов, і Михайло Стельмах прекрасно обходилися без лайливих виразів. Чи не тому і ввійшла в історію їхня творчість? Ви пробачте, може, я набридла вам, цитуючи мого улюбленого класика, але знову ж не втримаюсь і наведу кілька його фраз: "Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильники, і скорботу твою, і радість твою. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб не схилитися перед кривдою і самовдоволеним чи крикливим невіглаством". Ці слова письменник неначе з мого серця зняв! Ось так!

- Агов! Панове пасажири! Хто хоче їхати далі, прошу до салону, хто не хоче, залишайтеся на природі, - почулося з дороги.

Водій, самотужки упоравшись із поломкою, був явно радий із самого себе, аж сяяв від задоволення. Андрієві чомусь припала до душі друга його пропозиція, але Галина вже побігла до автобуса, тож і йому нічого іншого не залишалося. Вони з дівчиною сиділи в різних кінцях автобуса, тому розмову продовжити не вдалося, тільки вже на кінцевій зупинці Андрій на ходу запитав:

- Галино, ви багато читали творів Михайла Стельмаха?

- Майже все опубліковане, - охоче відгукнулася дівчина. - Хотілося б познайомитися з його незакінченими творами, але це практично неможливо.

- А ви не могли б дати мені список його творів?

Дівчина лукаво засміялася:

- Для чого, коли в нашій районній бібліотеці обслужать вас із задоволенням! Прощавайте, Андрію!

Галина розчинилася у натовпі, а Андрій стояв розгублений і картав себе: ні, щоб запитати хоча б адресу чи номер телефону, замість того він про твори почав розводитися! Нічого, утішив себе, тепер йому одна дорога – до бібліотеки.

І не тільки за класикою.

Анатолій Грабко, член Національної спілки журналістів України.

Кiлькiсть переглядiв: 735