Любов є життєдайний вогонь

у душі людини. І все, що створено

людиною під впливом цього

божественного почуття, відзначено

печаттю життя і поезії.

1-й.Тарас Шевченко. У кожного він свій. Образ найщирішого лірика і гнівного бунтаря, поета, художника, людини, духовного батька відродженої української нації. Геній Шевченка, як сонце, це наша святиня, наша гордість, наша слава. Це - витязь Правди, її заступник і син, якого подарувала людству земля України.

2-й. Багатобарвність Шевченкового впливу на кожну душу невимірна і вічна для всіх поколінь, на всі епохи і віки. І хоча кажуть, що вже вся нива Тарасового життя багаторазово і глибоко переорана, всі факти ретельно просіяні, та все ж вивчаючи ще й ще раз сторінки його поезій, його біографію, дедалі більше відкриваєш у ньому просту людяність. Своєю простотою і сердечністю він прив'язував до себе всіх - від малого до старого, мужів та жіноцтво. Будучи самостійною і чутливою натурою, Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Однак зла недоля завжди переслідувала його, не даючи йому щастя жити у шлюбі, у любові з дружиною, про яку він мріяв, особливо в останні роки життя.

2-й. Хто ж вони були, ті музи, які надихали поета, давали йому відраду чи навівали смуток, які любили його, яких любив він ?

Сучасники Тараса Григоровича згадують, що він не допускав до глибин своєї душі навіть близьких друзів. Тому про його сердечні справи відомо небагато. Та все ж спробуємо хоча б трішки заглянути в потаємні закутки поетового серця.

1-й. Через все життя Шевченко проніс пам'ять про своє дитяче, найперше, найщиріше кохання до милої серцю дівчинки Оксани Коваленко. Вперше це ім'я поет оспіває в поемі "Гайдамаки".

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем,

Нема кращої за тебе !

2–й. Отож Тарас і "ота маленька кучерява" Оксана; що гралася з ним, зналися ще з раннього дитинства. Шевченко, згадуючи цей період писав:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх.

Дитяча дружба переросла в дитячу любов. Кохання було досить коротким, тобто по рік від'їзду Тараса з Кирилівки до Вільна у складі свити пана Енгельгарда, та залишило воно яскравий слід у поетичній душі на все життя.

А подальша доля дівчини його серця склалася досить прозаїчно і драматично. Оксана лишилась сиротою, вийшла заміж за Карпа Сороку, селянина з сусіднього села В 1843році, коли Шевченко приїхав до Кирилівки, Оксана Сорока була вже матір'ю двох дочок.

Муза дитинства - Оксана Коваленко надихнула Тараса Шевченка на створення прекрасних образів дівчат у поемах " Гайдамаки " , "Мар'яна - черниця ", "Слепая",

Спогади про перше дитяче кохання стали джерелом для написання ряду віршів " Ми вкупочці колись росли ", "Мені тринадцятий минало", "Не молилася за мене".

1-й. Коли Тарасові минуло 15 років, його зробили у пана Енгельгарда козачком. Так панство, іронічно - зневажливо дорікаючи славним козацьким минулим, стало називати звичайних служників, попихачів, які повинні були бути при панові і вдень і вночі, виконуючи всі забаганки і примхи . Буваючи за обов'язками служби у різних містах, пан возив за собою в обозі і козачка. Восени 1829року Тарас Шевченко з челяддю пана прибуває до міста Вільно.

«У Вільні, городі преславнім", як писав Шевченко, він познайомився з гарненькою дівчиною - швачкою Гусиковською Ядвігою, яку пестливо називав то Дуня на український манер, то Дзюня - на польський. Гусиковська була полькою, тому з нею Тарас міг вдосконалити свої знання польської мови, яку він трохи знав ще з України.

Справа в тому, що українське Правобережжя роз’єдналося з Росією тільки наприкінці ХVІІІ століття, і польська мова була ще досить поширена.

Навіть у Києві панувала польська мова. Шевченко мусив спілкуватися з коханою її мовою, але це робилося не з поваги до польського панства, а заради коханої дівчини, заради вдосконалення своїх знань з польської мови. Знайомство з Гусиковською - не кріпачкою, вільною дівчиною разом з великим коханням принесло Тарасові усвідомлення можливості бути вільною людиною. Він згодом розповідав: "Яв перший раз прийшов до думки чому і нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні за становищем? "

2-й. Любов до Дуні, дівчини іншого кола, з незалежним складом думок, мала великий вплив на забиту, загнану, але дуже вразливу натуру Тараса.

Дуня відповідала йому взаємністю, турбувалася про нього : сама шила сорочки, прасувала його одяг. Миттєве щастя, що прийшло до бідного сироти, неначе відкрило йому новий світ чарівного видіння серед злигоднів і горя.

Але юнак ні на хвилину не забував про своє безвихідне становище, про свою кріпацьку долю. Знайомство з вільною дівчиною відкрило у душі Шевченка жагу до свободи; він добре пам'ятав розповіді діда - гайдамаки, який знав ціну вільної людини, але під впливом юнацького кохання почуття людської гідності і думки про волю спричиняли ще до більшого болю волелюбної душі і ніжного серця.

1-й. Та не довго кохався Тарас зі своєю Дунею. Пан Енгельгардт переїздить до Петербурга, забираючи з собою і свого козачка. Недовгий період життя молодого Тараса у місті Вільно сприяв збагаченню його соціального досвіду, чимало дав для розширення його кругозору.

А в його юнім серці назавжди лишився образ коханої вільної дівчини, про яку він через багато років згадає повертаючись із заслання Волгою на пароплаві: "Малювати не дає машина своїм невгамовним шумом і тремтінням, а читати - ненаглядні береги Волги. Уві сні бачив церкву святої Ганни у Вільні і в цій церкві милу Дуню, чорнобриву Гусиковську, що молилася. На жаль, не має жодного рядка в поезії Шевченка, присвяченого Дуні, а можливо, просто десь загубився той вірш, що був написаний у пам'ять про неї.

Але те, що Дуня Гусиковська лишалася в серці поета на все життя, дає повне право назвати її його музою, юною музою свободи, яка остаточно надихнула молодого Тараса на боротьбу за волю і дала йому впевненість у тому, що він повинен бути і буде вільний, за своїми здібностями і покликанням.

2-й. Отож із Вільна Тарас прибув до Петербурга, ще майже рік він залишається у пана козачком, але надії пана на лакейську розторопність Тараса не виправдовується і тому поміщик законтрактував його на чотири роки різних живописних справ церковному майстрові на ім'я Ширяєв.

В цей період Тарас Шевченко випадково знайомиться з українським художником Іваном Сошенком, який ввів майбутнього митця в коло таких знаменитих художників і літераторів як Гребінка, Григорович, Венеціанов.

Саме через них у юнака відбулося знайомство з Брюлловим К., і Жуковським, які й організували його викуп з неволі. Нарешті довгоочікувана і така жадана воля!

1-й. В цей час якраз і покохав 25-річний Шевченко сирітку - племінницю хазяйки своєї квартири, в якій жив з Сошенком, - Марію Яківну Європеус, прегарненьку 15- річну німкеню, доньку виборзького бургомістра. Кохання поета до Марії було чи не найтривалішим у його житті.

"Що за миле, цнотливе створіння! Справжня дитина !

І найпрекрасніша, не зіпсована дитина! Вона до-мене кожного дня кілька разів забіжить, поскакає, полепече, і випурхне, як пташка. Просить мене іноді малювати її портрет але ніяк більше п'яти хвилин не висидить. Просто ртуть.

Нещодавно мені знадобилося намалювати жіночу руку для дамського портрета.

Я попрохав її потримати руку; вона, як добра погодилася.

І що ж ви думаєте? Секунди не подержить спокійно. Справжня дитина. Так я побивався, побивався і, нарешті, повинен був запросити модель для руки."

I його кохана приревнувала до тої моделі. І тільки через три дні, коли ревнощіминули, вирішила все ж позувати художнику. Так, Маша стала натурницею, з якої Шевченко змалював кілька своїх картин. ЇЇ по праву можна назвати Шевченковою музою пензля.

2-й. На балу у Софії Закревської, письменниці, авторки низки статей, надрукованих в " Отечественных записках", Тарас уперше побачив Ганну Закревську і закохався в неї. Мужчина середнього зросту, коренастий, із звичайним, на перший погляд, виразом обличчя, спочатку не привернув до себе уваги красуні Ганни, якій не бракувало прихильників серед молодих поміщиків, офіцерства, та коли поет з нею заговорив, його очі засвітилися таким виразним світлом, що вродлива Ганна майже весь той вечір пробула в товаристві поета. Фахівці вважають, що Ганні Закревській була присвячена журнальна публікація поеми "Сліпий". Поет звертається до коханої, називаючи її своєю зорею:

О, мій, тихий світе,

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати! - Почуття до Ганни Закревської було досить серйозним якщо зважати на те, що Тарас Шевченко згадуватиме її через кілька років на засланні, ретельно приховуючи ім'я коханої під літерами «Г.З.», у вірші "Немає гірше, як в неволі". Турботою про душевний спокій коханої жінки, глибоким і щирим почуттям у світлих спогадах про минуле пронизаний вірш - звернення до тієї ж Ганни Закревської, який було покладено на музику, створену Лисенком.

Як би зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє те молодеє

Колишнє лишенько лихеє...

Я заридав би, заридав!

Ганна Іванівна Закревська померла в досить молодому віці в рік повернення поета із заслання, проживши всього 35років. І була б вона навіки забутою, аби не стала музою пера і пензля, музою спокуси Тараса Шевченка, поета і художника.

2-й. Варвара Миколаївна Рєпніна була людиною незвичайною. Її дитинство минуло в країнах Західної Європи, де батько був послом. Вона згадувала, як трирічною дитиною в Парижі гралася "З дітьми королів". Та навряд чи її ім'я лишилось в історії, якби не геній Тараса Шевченка, завдяки якому їх зустріч стала історичною віхою в суспільному житті України.

Прекрасна, розумна княжна Варвара, нехтуючи плітками і забобонами, сміливо простягла поетові руку через соціальну безодню, що була між нею і Шевченком.

"Шевченко зайняв місце в моєму серці, я часто думаю про нього,

я бажаю йому добра і бажала сама зробити для нього добро,

причому через свою палкість, - відразу і якомога більше.

Я хотіла, щоб він був незмінно святим і світосяйним,

щоб він поширював істину силою свого незрівнянного таланту.

І хотіла, щоб це здійснилося через мене".

На дуже відверте зізнання на щире кохання Варвари Миколаївни, Тарас Григорович відповів глибокою пошаною, як до сестри, як до друга.

1-й. В засланні доля посилає поетові степову музу - татарку Забаржаду, яка протягом року стає його незмінною подругою. Кохання, яке спалахнуло в серцях Тараса і Забаржади, було взаємним і щирим. Вона любила поезію, з насолодою слухала вірші, які читав їй поет, хоч і не зовсім розуміла українську мову. Степова муза надихнула поета на створення особливого лірично - теплого вірша.

Істаном гнучким, і красою

Пренепорочно - молодою

Старії очі веселю.

І чудно, мов перед святою,

Перед тобою помолюсь.

Дивлюся іноді, дивлюсь

І жаль мені, старому, стане

Твоєї божої краси.

Де з нею дінешся єси?

Забаржада була дуже молодою. Родом з Криму. У неї помер чоловік від холери і її на

вулиці голодну підібрала кравчиня. В неї вона працювала вишивальницею. На той час Шевченку виповнилося 36 років і порівняно з Забаржадою він вважав себе зовсім старим.

Дивлячись на свою кохану, на єдину відраду " в степу безкраїм за Уралом", поет

молився, щоби Бог послав їй щасливу долю. Нажаль, невідомо як склалося подальше

життя Забаржади.

2-й. Минав третій рік десятилітнього заслання Шевченка. Прожито і пережито казарму і

муштру в Орській фортеці, тяжке але більш - менш вільне майже півторарічне

подорожування в складі експедиції по Аральському морю, знову - Оренбург з надією на

спокійне життя.

Написано велику кількість поезій, одну поему. Та напружена творча праця несподівано

переривається. Рядового Шевченка відправляють в один із найвіддаленіших батальйонів,

який містився у Новопетрівському укріпленні на півострові Мангишлак. І знову казарма і

щоденна муштра.

У квітні до укріплення прибуває новий комендант - майор Іраклій Усков з дружиною

Агафією. Шевченко почав бувати в цій гостинній родині щодня .

1-й. Тарас Григорович Шевченко у своїх листах до друзів з великим захопленням

розповідає про Ускову Агату, як він її називав

"Це найгарніша жінка для мене є істинна благодать Божа. Я покохав її

возвишеино, чисто, усім серцем і всією вдячною моєю душею. Не допускай,

друже мій і тіні чого - не будь порочного в непорочному коханні моїм".

Познайомившись з поетом, Ускова побачила в ньому чесну і правдиву людину.

Від великих компаній він ухилявся. Не любив грати в карти. Жіночого товариства

не шукав і майже ні в кого із сімейних не бував, окрім Ускових,

де нянчився з їхніми дітьми, обожнюючи матір

Зачарований Усковою, малює кілька її портретів. Проте ідеал жінки - матері,

створений поетичною уявою та майстерністю художника, насправді виявився досить І

прозаїчним. Згодом про зустрічі комендантші з Шевченком почали багато говорити,

з'явилися численні плітки. І Ускова вимушена була відвадити Тараса Григоровича.

Замість прогулянок вона стала сидіти вдома і грати з гостями в преферанс. Шевченко,

придивившись, зрозумів, що його мадонна в дійсності звичайна провінційна пані, з

міщанськими поглядами, навіть погана мати.

Вона була звичайною жінкою, і високі матерії її не хвилювали, вона навіть не

збагнула, що значила для митця її увага. А можливо, Агата чекала дещо більшої

уваги від поета як жінка, їй бажалося серед цього відірваного від цивілізації світу

хоча б маленького флірту. Але Шевченко, обожнюючи мадонну фортеці, не допускав і

думки про якісь більш близькі з нею стосунки... Оскільки Агата Ускова з'явилася в

житті поета в найбільш тяжкий період його заслання і разом зі своїм чоловіком надала

можливість вигнанцю пожити цей період більш - менш пристойно, є всі підстави

вважати її музою добробуту поета.

2-й. Після заслання Шевченко, зголоднілий за звичайним цивільним життям, з головою

поринає у творчість, у життєві радощі і задоволення, стає завзятим театралом, де в

колі акторів знайомиться з акторкою Катериною Піуновою.

На той час Шевченкові йшов 43-й рік, а молоденькій Катрусі тільки виповнилось

шістнадцять. Піунова дедалі більше захоплює серце поета: він навчає її української

мови, художньої декламації, долучає до творчості Гоголя ,Крилова, Пушкіна. Вона, життєрадісна і мила, стає його Галатеєю, з якої митець ліпить свій ідеал. Тарас

Григорович майже щодня буває у великій родині Піунових, де його особливо любить

малеча. Він уже бачить Катрусю своєю дружиною. Закоханий він не помічає ні вад Піунової, ні своїх років, ні відсутності коштів, яких бракує йому. Поет вирішує піти до Піунових і офіційно посвататися. Батьки і Катерина відповідають відмовою.

Пізніше, у зрілі роки, Піунова згадувала що

"Тарас Григорович любить тільки мене, як свою рідну дитину, і навіть ще палкіше. Що в ньому було женихівського?

Чоботи, змазані дьогтем, кожух, майже некритий, шапка дуже проста смушкова,

та така страхітлива"

і з сумом закінчує свої спогади

"Тоді' 15-літня дівчинка, я, звичайно, не могла поцінувати цього великого чоловіка"

Та зате все життя потім пишалася тим, що привернула до себе його увагу.

" Як кажуть, приходить каяття, та немає вороття "

Ось так і провінційна акторка, залишилася в історії назавжди, як Шевченкова муза

Мельпомена.

1-й. На схилі років поет мріє про хату з садком, про дружину, про дітей. Служниця і покоївка кріпачка поміщика Макарова, Ликерія Полусмакова бачилась Тарасу Григоровичу останньою надією на його сумному шляху створення сім'ї. • Молода, середнього зросту, кароока, чорноброва, кругловида, з густою косою, гарною постаттю Ликера, була такої краси, що до вподоби Шевченку. Всі знайомі відмовляли поета від рішучого кроку, але правду кажуть : закоханий не бачить темних плям на сонці свого кохання. Ликерка -з наївним цинізмом признавалася хазяйці, що вона не любить свого жениха, бо "він старий і поганий та ще й сердитий ".А йде за нього заміж, " бо кажуть, що він багатий та й заради того, щоб позлити своїх подруг".

А поет і не здогадувався, якою невдячною була його мила ,ідеал його рожевих

мрій. Закоханий в Ликеру, поет багато часу проводить з нею в розмовах, за останні

гроші купує їй одяг, взуття, гостинці, присвячує їй вірші, малює її портрет.

Шевченко покохав її глибоко, ніжно, беззахисно, безпорадно, так, як люблять чи то вперше, чи востаннє. Їм не судилося стати на рушник Ликера вийшла заміж за перукаря, потім вигнала його, тримала якийсь час сама його заклад, а на старість оселилася в Каневі, часто ходила на могилу Шевченка і померла 1917 році.

2-й вед. Та чи була Ликера останньою в житті Тараса Шевченка?

Морозної зими 1861 року приходила до нього красуня в тоненькій хустині і благеньких черевичках .Була вона юна, струнка, кучерява, як незабутня Оксана з далекого серпанкового дитинства. Ім’я цієї лагідної розрадниці не збереглося.

Та саме її поет назвав «святою «, саме для неї мріяв поставити хатку, виростити садочок, саме до неї прощально звертався:

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили – гори на степах –

І веселенько заспіваєм.

2-й Так і залишився Тарас Григорович Шевченко неодруженим. Не роздмуханими іскрами залишилися жіночі постаті в житті Тараса Григоровича. Це про них в своїй поемі « Смерть Шевченка « Іван Драч написав так:

Я тебе чекала роки й роки

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Репніній

А в засланні крила розкрилила,

В Забаржаді, смуглій і тонкій,

Ні мотиль – актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я й тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди

« Хай страждає,- кажуть, - треба так «

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра не роздмухана твоя.

1-й Нещасний в особистому житті, Шевченко, як ніхто інший, був здатний на самозречну любов до ближнього, знедоленого, умів кохати до самозабуття.

Вистраждав він і свій ідеал України – оновленої землі, «де …буде син, і буде мати, і будуть люде на землі» Додамо від себе : щасливі люди ! Таку щасливу долю поет зичив всім нам, своїм нащадкам. І ми, сьогоднішні, маємо бути гідні свого високого земного призначення – бути на своїй землі, у своєму домі, - ім’я яким Україна, - щасливими людьми!

Це один із заповітів Великого Кобзаря.

Кiлькiсть переглядiв: 2156