Літературно-мистецький вечір

Тихо лине пісня "Зоре моя вечірняя".

За столиком – учень, що грає роль Т.Г.Шевченка.

Шевченко:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти,

Виростав вас, доглядав вас,

Де ж мені вас діти?

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну.

Попідтинню – сиротами,

А я – тут загину.

1 ведучий:

Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду.

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу.

2 ведучий:

Чисту матір і дитину

Він прославив серцем чистим,

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

1 ведучий: Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ.

2 ведучий: Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом, і на сторожі правди, любові і честі стоїть його слово.

1 ведучий: Тарас Шевченко. Він був сином кріпака, а піднявся у своїй геніальності до найвищих вершин народного духу. Він не мав ні кола, ні двора, був безрідним сиротою, а став гордістю і неоціненним скарбом духовної культури українського народу і оселився в його серці як найрідніший і найдорожчий син.

2 ведучий: А прожив усього 47 років, із них - 24 роки в кріпацькій неволі, а 10 років — на засланні.

Шевченко: Історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини.

Декламація вірша Т.Шевченка "Якби ви знали, паничі".

Інсценізація «Мені тринадцятий минало»

Краєчок мальовничого села. Під кущем терену сидить старий селянин - кріпак Іван Шевченко, поруч нього – онук-підліток Тарас. Дід Іван дошиває бриля, час від часу приміряючи його на онукову голову. Тарас малює.

Іван. Тарасе, а піди-но перевір чи ягнята до царини не заскочили. Як нароблять шкоди, дістанеться від економа...

Тарас побіг. Тим часом з'являється дівчинка Яринка. Вона з вузликом у руках. Придивляється стурбовано навкруги. Когось пильно шукає.

Яринка: (голосно) Тарасику-у-у!

Іван: (лагідно) І чого б ото зненацька горло дерти на всенький степ.

Яринка: Ой, це ви, дідусю?

Іван: Та вже ж не пень.

Яринка: А я й не помітила відразу. (Біжить до діда).

Іван: Не помітила. Коза!

Яринка: Здрастуйте, дідусю! (Б'є дідові чолом).

Іван: Здорова була, онучко!

Яринка: Чи не приходив часом до вас Тарасик?

Іван: А навіщо тобі братик Тарасик отак раптом знадобився?

Яринка: Ой дідусю, мені лячно-лячно за нього. (Сідає біля діда).

Мачуха казали (таємниче), що Тарасик таке наробив, таке наробив! І лають його, і клянуть, аж страх бере! (удаючи репетування розлюченої мачухи). «Де це видано, де це чувано!!! Отак поглумитися над божим чоловіком! Нехай, нехай-но тільки навернеться до хати отой шибеник, я на ньому всі рогачі поб'ю!..»

Тим часом Тарас з терника вже пробрався по тім боці могили і слідами Яринки опинився в неї за спиною. Вона не бачить брата, який зненацька ззаду затуляє їй очі руками.

Яринка: Ой, хто це?

Іван: А ти вгадай.

Яринка: Оксанка!

Тарас: От і не вгадала.

Яринка: (радо) Тарасик! (Відкидає його руки з своїх очей). Хай тобі абищо, налякав. (Тарас сідає поруч). Оце з раннього ранку блукаю. Усе розшукую. Та дарма, їсти ось принесла. (Подає братові вузлик).

Тарас: От за це ти, Яринко, молодчина! (Бере вузлик, розв'язує. У вузлику окрайчик житнього хліба. Тарас розламує навпіл, подає сестрі). На! Ти ж і сама вже, певно, їсти хотіла! Сонце ген високо. (Яринка бере хліб. Тарас подає шматок, розламавши навпіл, дідові), їжте, діду.

Іван: Спасибі. Сам їж. Я вже поснідав.

Яринка і Тарас починають смачно їсти черствий хліб.

Тарас: Діду, ви якось обіцяли про гайдамаків розповісти.

Іван: Та якось і розповім, коли пообіцяв. Щось охоти нема сьогодні.

1 ведучий: Важка сирітська доля Шевченка була ніби уособленням народної долі. Юнак, викуплений з кріпацтва, глибоко усвідомив потоптану правду свого-народу. У 1840 році він створює свою геніальну книгу «Кобзар».

2 ведучий: У ранніх творах Шевченка — яскраві картини народного горя. Вперше в літературі героєм став сам народ. У баладах і поемах поет створює незабутні образи жінок-страдниць, підкреслюючи соціальну причину їхнього трагічного становища.

Виходять Лілея і Королевий цвіт.

Лілея:

За що мене, як росла я,

Люди не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!

Королевий цвіт:

Я не знаю, моя сестро.

Читець:

І Цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

Йдуть. Виконується пісня на слова Т.Шевченка

"По діброві вітер віє".

1 ведучий: Усе прекрасне в світі створено любов’ю в ім’я добра. У тому, кого і як люблять видатні люди, іноді розкриваються риси цілого покоління. Історія їхнього кохання – це ключ до розуміння їхнього внутрішнього світу, до джерел їхньої духовної енергії.

2 ведучий: Нам здається, що все це стосується і творчого генія Тараса Григоровича Шевченка. У любові своїй шукав він своєї самотності. Декому здавалося і здається, що жінки й кохання не багато важили в житті Тараса Григоровича. Але чи справді це так?

1 ведучий: З благоговійним трепетом наважуємося ми торкнутися найінтимніших струн душі великого поета. Кого любив він? І хто його любив? Хто з жінок своїм полум’ям почуття і самопожертвою надихнув його на створення поетичних шедеврів?

2 ведучий: Хто своєю щирою любов’ю осяяв йому дорогу? Хто покинув його самотнього на тернистому шляху, додаючи і розчарування?

Нехай говорить сам поет і жінки, а листи і документи хай свідчать!

Вірш "Мені тринадцятий минало"

1 ведучий: Найперше жіноче ім’я в його любовній ліриці, муза його дитячих літ - Оксана Коваленко. Вона перша утерла йому малому сльози – "найперші сльози". Вона – основний образ його поезії. Він згадуватиме її скрізь: і в Петербурзі в Академії, і в засланні, і повернувшись на Україну. Завжди в очах і рисах облич жіночих шукатиме Тарас знайомі й дорогі з дитинства Оксанині очі і брови, її милі кучері.

Читець:

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: "Нехай спочиває;

Тілько його й долі, що рано заснув".

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Лунає пісня "Нащо мені карі очі, нащо чорні брови"

2 ведучий: У 1843 році Тарас Григорович Шевченко повернувся з Петербурга на Україну. Він був уже відомий портретист і автор "Кобзаря". Це був найщасливіший час його життя – саме тоді пережив він справжнє велике кохання. Поет так цнотливо оберігав честь своєї коханої, що ми, на жаль, маємо небагато свідчень їхньої романтичної таємниці.

Вірш "Якби зустрілися ми знову" Г.З.

Читець:

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якєє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: "Снилося дурній".

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І, помоливсь, що неправдивим,

А сном лукавим розійшлось.

Слізьми-водою розлилось.

Колишнєє святеє диво!

1 ведучий: Хто вона, Ганна Закревська, якій присвячений цей вірш? Багатий поміщик, полковник у відставці Платон Закревський приїхав у село Марківку і одружився з сімнадцятирічною Ганною Заславською, донькою незаможного сотенного осавула. На час знайомства з Тарасом Шевченком ішов їй тільки 21 рік. Тарас Шевченко, заприятелювавши з Віктором Закревським – братом Ганниного чоловіка – з часом пише йому листа:

Шевченко: "Всім вашим родичам низенько кланяюсь, у кого є чада, то і со чадами, в кого немає, то тільки так. А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами, на цілий тиждень, скажи їй, що я плачу, що проклята погода на цей раз так зо мною пожартувала".

Виходить Ганна Закревська, вішає на стіні свій портрет,(або ж портрет висвітлюється на екрані) намальований Шевченком.

Закревська: Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На кожному іншому з портретів Шевченка немає таких очей, немає такого трагічного, душевного життя очей, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно витриманий у них справжній їхній колір. Очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи і ніде не оспівує, бо улюбленими очима його поем були очі карі.

Тепер – вірші Шевченка. Він не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Але вірш "Якби зустрілися ми знову", адресований конкретній особі, схованій під двома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто – мені. (Йде.)

2 ведучий: За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Шевченка у 1847 році заарештовують. Попереду 10-річне заслання в степу безкраїм за Уралом.

Шевченко: (пише і читає написане)

Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю.

О господи, як то тяжко тії дні минають

І четвертий рік минає тихенько, поволі,

І четверту начинає книжечку в неволі

Мережати… (пауза)

1 ведучий: І знову в поезії Шевченка звучать мотиви боротьби, протесту, а разом з тим – лірика, ніжні, задушевні вірші, спогади про рідний край, про княжну Варвару Рєпніну, з якою познайомився в Яготині на Київщині.

2 ведучий: Родина князя Рєпніна складалася із старої княгині, уродженої Розумовської, сина Василя з дружиною і незаміжньої дочки Варвари. Під час перебування поета в Яготині між Шевченком і Варварою Рєпніною встановилися дружні стосунки.

Сцена з п’єси Ю.Щербакова "Стіна". На сцені стіл, два м’які стільці. На підлозі український килим. Біля столу стоїть княжна Варвара. Входить княгиня.

Княгиня: Що з тобою, Варетт? Ти не захворіла?

Варвара: Ні, ні, мамо. Все гаразд.

Княгиня: Я чула, як тобі передали якусь записку. Від кого?

Варвара: Від пана Шевченка.

Княгиня: Записку від Шевченка? Але ж він, здається, живе в нашому домі. Невже для спілкування з тобою йому потрібно чорнило і папір. Дивні речі кояться в нашому домі. Я ревную. Тільки я не знаю, що тут відбувається? Що він тобі пише?

Варвара: Я… Я ще не встигла прочитати…

Княгиня: Мене непокоять твої стосунки з паном Шевченком. Мені здається, надто відверто виявляєш свої сердечні почуття до нього. Пан Капніст розповідав мені, що ти зайшла дуже далеко… Можливо, навіть за межі пристойності…

Варвара: Шевченко для мене не чужий. Я… я люблю його!

Княгиня: Як ти можеш, Варетт? Це безсоромно і низько!

Варвара: У тебе є слова, які випалюють серце… Як мало ти мене знаєш, мамо!

Княгиня: Навіщо ти написала свою сповідь Шевченкові? Ти можеш завдати йому великої шкоди. Твоя відвертість може запаморочити йому голову.

Варвара: Мені 35 років і я можу дозволити собі таке, на що раніше ніколи не наважилася б.

Княгиня: А ти забула, що він набагато молодший за тебе? Йому лише 29 років.

Варвара: Я вважаю себе його сестрою…

Княгиня: Чи тільки сестрою?

Варвара: Не тільки сестрою. Я… я хочу стати для нього чимось більше, як сестра.

Княгиня: Ти хочеш вийти за нього заміж?

Варвара: Так, я готова це зробити.

Княгиня: Ти збожеволіла, Варетт! Припустимо, що Шевченко в тебе закоханий. Це цілком імовірно, бо зв’язок з тобою тішить його самолюбство… Але ти! Як смієш думати про це ти? Хіба ти забула, хто ти, а хто він? Ти княжна, правнучка гетьмана… фельдмаршала, дочка генерал-адьютанта… а він учорашній кріпак, внук гайдамаки. Так, так, у ньому є щось непримиренне, гайдамацьке. Хіба ти не розумієш, яка стіна стоїть між вами?

Варвара: Я правнука свинопаса, який випадково став гетьманом. Ти знаєш, мамо, завдяки яким своїм якостям. У моєму одруженні з Шевченком я не бачу нічого скандального… Хіба ти забула, мамо, що мати князя Одоєвського – кріпачка? Я люблю Шевченка і готова піти на все.

Княгиня: Так он воно що… Я ціную його талант, але йому треба виїхати з Яготина негайно!

Варвара: Мамо! Ти не зробиш цього!

Княгиня: Йому більше не можна жити у нас. Моє рішення остаточне. Колись пізніше ти будеш вдячна мені за це.

Княжна Варвара плаче, княгиня виходить.

1 ведучий: Але не дивлячись ні на які заборони, дружні стосунки між Шевченком і Варварою Миколаївною не перериваються. Відбуваючи заслання в Орській фортеці, Шевченко листується з нею.

Шевченко: По ходатайству Вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург, а 30 мая мне прочитали конфирмацию и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!

О, как неверны наши блага,

Как мы подвержены судьбе.

И теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости. Вот уже более полугода я не имею никакого понятия о нашей бедной литературе, и я просил бы Вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя "Письма к друзьям", то пришлите мне… Вы сделали доброе дело… Прощайте, желаю Вам благ и иногда вспомнить бесталанного Тараса Шевченка.

2 ведучий: У листі датованому 7 березня 1850 року можна прочитати: "Все дни пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний… Хотелось бы долго, вечно с Вами беседовать, единая сестра моя! Но что делать? Почта, как и время не останавливается ни для нашей грусти, ни для радости".

Шевченко:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люди, що одпочинуть.

А я дивлюся… і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Звучить пісня на слова Шевченка "Зоре моя, вечірняя".

1 ведучий: 1 травня 1857 року рядового Тараса Шевченка, за проханням його імператорської величності президента Академії мистецтв, звільнили зі служби, дозволивши користуватися правами художника, писати і малювати, але під пильним наглядом місцевої влади і цензури. 20 вересня після 10-літньої солдатчини Шевченко, зовсім хворий, прибув у Нижній Новгород.

Шевченко: Отправился в театр, спектакль был хоть куда… в особенности Пиунова, была естественна и грациозна. Легкая, игривая роль ей к лицу и по летам. Спектакль был прекрасным.

2 ведучий: Піунова Катерина Борисівна – молода, згодом досить відома провінціальна актриса, виступала переважно в побутових ролях п’єс Островського, а також у водевілях. Залишила нам далеко не вірогідні спогади про Шевченка.

Піунова: Это было в 1857 году. В одном из рядовых спектаклей, в котором я была занята, в антракте перед водевилем наш антрепренер пришел за кулисы с каким-то незнакомым человеком в смазанных сапогах… Этот незнакомец был великий украинский поэт Тарас Григорьевич Шевченко. Сердце мое колотилось так сильно и так часто, что я еле переводила дыхание. Какое-то необъяснимое волнение охватило меня от взгляда, звука его голоса, теплого рукопожатия. Когда я вышла на сцену снова, внезапно в партере увидела ласковые глаза поэта, я невольно улыбнулась и вдохновение, творческий огонь охватили все мое существо.

Вскоре по приглашению Тараса Григорьевича в Нижний Новгород приехал знаменитый актер Михаил Семенович Щепкин. По желанию Шевченка и Нижегородцев, которые узнали о приезде великого актера, Михаил Семенович сыграл несколько спектаклей.

Тарас Григорьевич любил меня, как свое детище и даже еще горячей, и вот Тарас Григорьевич, а в угоду ему и Михаил Семенович, учили меня украинскому языку и заставили выучить роль Татьяны в опере "Москаль-волшебник" так, что и по сей день знаю ее на память.

В нашей семье Тараса Григорьевича очень любили, да и как можно было не любить такого умного, такого обаятельного в общении человека!

Моя матушка, конечно, давно стали замечать и тревожиться о том, что Тарас Григорьевич все больше и больше начинает привязываться и любить свою Катрусю. Тревога ее была понятна – я была еще слишком молода, мне не было еще полных шестнадцати лет, а в эти годы девушка еще не может оценить и проверить по достоинству, по-настоящему ни своих чувств, ни чувств человека, который ее любит. Сделанное Тарасом Григорьевичем предложение произвело впечатление на всех. Я вся пылала, мысли мои путались. Как пойманный зверек, я смотрела то на Тараса Григорьевича, то на моих родителей и не знала, что мне делать! Мне хотелось кинуться к нему и обнять его дорогую, гениальную голову, благодарить за честь, но… грозные глаза моей матушки указывали на дверь и я опрометью бросилась из дому, крича остановившему меня Тарасу Григорьевичу: "Простите, Тарас Григорьевич, мне некогда! Мне надо на репетицию. Я не знаю, как папаша… " – и убежала.

Шевченко: Я так много перенес страданий и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил Пиунову, у меня не хватило духу ей поклониться. А давно ли я видел в ней будущую свою жену? Удивительное лекарство от любви – несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорей простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня поставила в самое неприличное положение…

Пиунова: Вся наша семья безгранично любила Тараса Григорьевича, но я была слишком молода, чтобы выходить замуж, и не могла питать к Шевченко любви невесты к своему суженому, а любила его как своего отца, а может быть сильнее… Поэтому после долгих обсуждений решила ждать год, а то и два. Шевченко вскоре после этого уехал в Петербург.

Опустивши голову, йде.

1 ведучий: Особлива дружба пов’язала Шевченка з видатною українською письменницею Марком Вовчком, яка, перебуваючи в Немирові з 1855 по 1858 рік, написала книгу народних оповідань, високо оцінених Шевченком. Коли в одній із розмов Тургенєв запитав у Шевченка, твори якого українського письменника той порадив би йому почитати, щоб скоріше навчитися малоросійській мові, поет відповів: "Марка Вовчка. Тільки вона володіє нашою мовою". З почуттям глибокої поваги звертається поет до Марії Олександрівни.

Читець:

Недавно я поза Уралом

Блукав і господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживе моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю.

Із домовини возову.

І думу вольную… О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову

Шевченко: "… Спасибі тобі, моя доню любая, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, я втечу на Україну, оженюся і вернуся як умитий в столицю. Коли ви вернетесь до нас?

2 ведучий: Думки про одруження не залишають поета.

Читець:

Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині.

Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люди так собі пожнуть

І скажуть: "Десь його убито

Сердешного на чужині"

О горе, горенько мені…

1 ведучий: 22 серпня 1860 року поет пише листа до Варфоломія Шевченка: "Я оце заходився женитись… Будуще подружеє моє зоветься Ликера-кріпачка, сирота… Вона землячка наша з-під Ніжина". Шевченко присвятив їй кілька віршів.

Читець:

…Моя ти любо! Усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

Ликера: Була я кріпосна у панів Макарових. А дочка їх, Карташевська, взяла мене в Петербург. Карташевські мене одягали в малоросійську одежу, і все бувало я прислужую за столом. Одних стрічок було на мені яких півсотні аршин та десяток ниток намиста.

Я гарна була. Шевченка я боялася, але знала, що він великий пан, бо за ним завше карету посилали, як його нема. Я раз сиджу на крилечку та співаю "Де мій милий чорнобривий коня напуває…", а він підкрався та й каже: "А де ж твій милий?" Я нічого не сказала. Якось ранком він приїхав до нас. Каже Кулішиха :"Принеси води Тарасу Григоровичу", - а сама пішла. Він випив воду і каже: "Сідай коло мене", - "Не сяду", - відповіла. Він нахмурився – я й сіла. Каже: "Підеш за мене?". Кажу: "Піду". Він каблучки привіз. А на другу неділю привіз Євангеліє в білому перепльоті і з золотими замками. За тим привіз мені три низки коралів і сережки з медальйонами. В одному медальйоні хрест з жемчужними віточками, а на другому в жемчузі серце і Божа Матір, жемчугом всипані. І останній раз привіз скриньку малахітову й там 500 карбованців п’ятачками. До шлюбу мені Шевченко справив одежу. На керсетці – золоті ґудзики. Спідницю шовкову голубу і білі черевики, і візитну одежу: шовковий білий козакин з голубою підкладкою і широкими рукавами з прорізами, золоті ґудзики і білу шляпу. Тарас був добрий до мене. Як прийшла перший раз, то дуже зрадів: "Федоре, каже, моя молода прийшла. Давай нам хоть чаю." Федір наніс всього. Говорив Тарас все по-українськи. Українців тоді любили в Петербурзі, були так у славі, що й кімнати прибирали по-українському.

Читець:

Якби з ким сісти хліба з’їсти.

Промовить слово, то воно б,

Хоч як-небудь на сім світі

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

2 ведучий: До весілля справа не дійшла. У вересні між Шевченком і Полу смаковою стався розрив. Поет тяжко переживав це.

Читець:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотній.

Шевченко:

…Барвінок цвів і зеленів, слався, розстилався,

Та недосвід перед світом в садочок укрався.

Потоптав веселі квіти, побив… поморозив…

Шкода того барвіночка й недосвідна шкода.

1 ведучий: Шевченко пережив своє останнє сватання бурхливо… Не пощастило йому одружитися, Ликера Полусмакова пізніше вийшла заміж за перукаря Яковлєва, а на старість оселилася в Каневі, часто ходила на могилу Шевченка і померла у 1917 році.

2 ведучий: Так і залишився Тарас Григорович неодруженим. Не роздмуханими іскрами залишилися жіночі постаті в житті Тараса Григоровича. Це про них в своїй поемі "Смерть Шевченка" Іван Драч написав так.

Читець:

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила.

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила,

В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди

"Хай страждає, - кажуть, - треба так".

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра не роздмухана твоя.

1 ведучий: Таким постав сьогодні наш Шевченко - геніальна людина. А все, чого торкнеться геній за свого життя стає вічним. Вічною стала творчість Кобзаря, вічними стали його музи, які мали щастя зустрічатися з ним, надихати його поетичну душу. Вічною буде і муза всього його життя – Україна, вистражданий ідеал оновленої землі, "де… буде син, і буде мати, і будуть люде на землі".

2 ведучий: Додамо від себе: щасливі люди! Бо таку щасливу долю поет зичив усім нам, своїм нащадкам. І ми, сьогоднішні, маємо бути гідні свого високого земного призначення – бути на своїй землі, у своєму домі, ім’я яким Україна, - щасливими людьми!

Це також один із заповітів Великого Кобзаря…

Кiлькiсть переглядiв: 896